Марія готувала вечерю, коли у двері подзвонили. На порозі стояла Ольга.
– Подруго, це правда? – у голосі Ольги звучала непідробна цікавість та здивування.
– Про що ти? – спитала Марія, хоча й здогадувалася, що саме має на увазі подруга.
– Мені тут пташка на хвості принесла, що ви з Віктором розлучаєтеся!
– Ну, знаю я цю пташку, – посміхнулася Марія.
– Не ображайся, – поспішила згладити ситуацію Ольга. – Але ж це правда?
– Правда.
– З чого раптом? Адже ви так добре жили! Усі на вас рівнялися! А як же Оксана? Вона ж душі в батькові не має!
– Оксана продовжує спілкуватися з батьком. Я не проти.
– Але що сталося? Маріє, не томи! Віктор тобі зрадив?
– Ні.
– Тоді, може, почав випивати?
– Ні.
– Невже руку підняв?
– Ти що кажеш таке?
– Тоді в чому річ? Хіба можна ось так просто розлучитися після восьми років шлюбу?
– Звичайно, не просто так, – зітхнула Марія. – Я хочу дитину, а він категорично проти.
– І лише через це? – Здивувалася Ольга.
– Цього тобі мало? – обурилася Марія.
– Не розумію. Хіба через це розлучаються? Потрібно домовлятися.
– Я намагалася. Але його аргументи просто вбивають. Йому хочеться бути головною «дитиною» у нашому домі.
– Як це?
– Дуже просто. Він заявив, що хоче спокійно жити, нормально висипатись. А ще сказав, що я навіть не уявляю, як важко ростити дитину і скільки це коштує. Він мені! Наче сам Оксану виростив, а я просто поряд проходила.
– Але ж він частково правий…
– Правий? – Марія підвищила голос. – Живе у моїй квартирі, користується прибутками від мого бізнесу, їздить на моїй машині! Йому нічого не потрібно: ні нова квартира, ні краща машина, ні повноцінний відпочинок. «Навіщо тобі море, якщо є озеро?» – це його слова. Сидить в офісі, час вбиває, а вечорами за іграми. У мене питання: чи ти взагалі мужик, чи хто? Я йому прямо сказала, що доросла дитина мені більше не потрібна.
– І що він?
– Попросив, щоб я знайшла йому квартиру, уявляєш? Хочеться бачити поруч дорослу людину, а не вічно маленького хлопчика. Хотіла, щоб Оксана мала брата чи сестру, а він і це зруйнував. Нехай тепер живе, як хоче.
– Ти різко з ним. А коли заміж виходила, про що думала? Я ж казала: погано, коли дружина старша за чоловіка. Це суцільні проблеми.
– Тоді я думала, що це навіть добре. Молодий чоловік – це привід для гордості. Думала, раз молодий зробив пропозицію, значить, я прекрасно виглядаю. Яка різниця у сім років? Тепер розумію: сама винна. Все чекала, що він подорослішає. А він мене за мамку прийняв. Ні, подруга, розлучення – це рішення остаточне. Жаль, що я так довно тягнула. Потрібно було раніше.
– Маріє, ти так кажеш, ніби ніколи Віктора не любила.
– Може, й любила. Але це не привід псувати собі все життя. Я не пропаду, сама знаєш. А він матиме шанс стати чоловіком. Інакше він так і залишиться хлопчиком.
– Жаль Оксану…
– Не варто. Віктор її батько, і я не збираюся втручатися у їхні стосунки. Не налаштовуватиму доньку проти нього. Сподіваюся, що ми зможемо залишитись друзями. Йому ж ділити нема чого: як прийшов на все готове, так і піде. А батька доньці ніхто не замінить.
– Ти добра.
– Просто знаю, як це важливо. Щоправда, Віктор уже зараз приходить чи не через день: начебто з донькою посидіти, а сам поїсти попросити, то грошей. Прямо як дитина.
– А ти?
– Що я? Годую. Але грошей не даю.
– Коли суд?
– За три тижні.
– Може, ще передумаєш? Адже ти шкодуєш його…
– Навряд. Ти тільки-но сама підтвердила, що в мені прокидається материнський інстинкт. А я не хочу бути мамою для чоловіка! Хочу бути коханою жінкою. І хочу дитину. Хочу жити за кам’яною стіною та бути слабкою, а не сильною.
– Не плач, Маріє, – Ольга почула, як здригнувся голос подруги. – Правильно чи ні, лише час покаже. Але ти маєш рацію в одному: так хочеться бути слабкою…