Я завжди любила свого сина і намагалася дати йому найкраще у житті. Ми з чоловіком давно розлучилися, і Максима я виховувала одна. Хоча його батько завжди допомагав фінансово. Коли син закінчив школу, я продала дачу, а його батько додав трохи грошей, щоб ми змогли купити невелику однокімнатну квартиру. Тож Максим зміг жити окремо. Я залишилася сама у нашому сімейному будинку, який допоміг збудувати мій батько. Будинок великий, з чотирма кімнатами та власним двором, але в ньому було самотньо. Я мріяла, що колись з’являться онуки, які приїжджатимуть до мене на канікули. Максиму подобалося його самостійне життя, але незабаром він прийшов до мене з несподіваною новиною: — Мамо, я тепер житиму з дівчиною. Тобі сподобається Люда.
—- Не рано? Адже тобі лише 20 років. Але мої слова не подіяли. Коли я побачила Люду, одразу зрозуміла, що з нею буде непросто. Вона крутила Максимом, як хотіла. Не здивуюсь, якщо вона обрала його лише через квартиру. Загалом через півроку вони розписалися, і думки у мене ніхто не запитав. А далі почалося найцікавіше. Рік вони жили тихо, але потім почали вмовляти мене: — Мамо, навіщо тобі такий великий будинок? Ми плануємо дітей, нам потрібно більше місця. Може, поміняємось? — Я не хочу переїжджати до однокімнатної квартири, мені зручно у своєму будинку. Я довго намагалася пояснити їм, що не маю наміру змінюватися. Але через рік вони знову приїхали та оголосили: — У нас буде дитина. У нашій квартирі дуже тісно, навіть для двох.
— Я вже сказала, що не маю наміру мінятися. — Тоді ми маємо інший варіант. Ми здаватимемо нашу квартиру, щоб накопичити на іпотеку, а самі переїдемо до тебе. На перший погляд, ідея здалася мені привабливою: жити разом, допомагати з онуком. Але вже з першого дня стало зрозуміло, що це не найкращий варіант. Люда одразу почала наводити свої порядки. З порога вона заявила: — Ці килими тут ні до чого, вони старомодні. І стіни треба перефарбувати! — Невже так все погано? – Запитала я. — Як я можу запросити сюди друзів? Соромно ж. Вона почала господарювати в моєму домі, не питаючи моєї думки. Навіть на кухні все переставила.
Я почувала себе як квартирантка у власному будинку. Її подруги майже щодня влаштовували посиденьки. Але я не хотіла сперечатися, адже вона була вагітна. Але одного разу Люда перейшла всі межі. Вона підійшла до мене і сказала: — Вам потрібно поступитися своєю кімнатою. — Чому це? — У вас світлий бік, кімната тепла, для дитини це краще. — Але ж я люблю свою кімнату! — Нічого, звикнете. Не будьте егоїсткою! Ці слова стали для мене останньою краплею. Я підійшла до сина і сказала: — Наше спільне проживання — не найкраща ідея. — Чому? — Я не зможу вжитися з твоєю дружиною. Краще вам з’їхати. — Але ж куди? Ти ж знаєш, у якій ми ситуації.
— Я не жену вас прямо зараз, шукайте житло, у вас є час. Вони дуже образилися, перестали зі мною спілкуватися. За день до переїзду син запропонував інший варіант: — Продай будинок, і ми купимо дві просторі квартири. — Я не хочу продавати будинок. Мені він дорогий, і я буду рада приймати вас у гостях. Реакція була бурхливою. Ми не спілкувалися майже рік. На хрестини мене, звичайно, запросили, але дивилися на мене косо. Тільки недавно Максим почав дзвонити, просячи допомогти з онуком. — Якби ми жили з тобою, було б простіше. Ти бачила б онука щодня і допомагала нам. — Якби ми жили разом з Людою, ми вже остаточно посварилися б. Я не знаю, як тепер спілкуватись з молодими. Люда досі ображена, всім розповідає, що я вигнала її, коли вона була вагітною. Але що я мала робити?