Моя свекруха завжди була надто критична, особливо в тому, як я поводжуся з її сином Володимиром. Вона навіть ретельно перевіряла мій вибір одягу для нього, одного разу вилаяла куплену мною сорочку. “У що ти одягаєш мого сина? Хіба він не заслуговує кращого?”, – Запитала вона. “Мамо, це дорога сорочка, і вона йому дуже личить!” – відповіла я. Вона звинуватила мене в тому, що я контролюю його, не дозволяючи йому робити свій вибір, навіть у одязі. На цьому її втручання не скінчилося. Вона питала, куди йде зарплата Володимира, і стверджувала, що я використовую її не за призначенням.
Коли я згадала, що Володимиру може знадобитися робота за кордоном з фінансових причин, вона вибухнула. “Що? Моя дитина буде за кордоном, а ти – у місті гроші витрачати? Жодної зарплати тобі не вистачить!” Зрештою, її постійне втручання стало нестерпним. Я поїхала на два роки, протягом яких вона продовжувала впливати на Володимира, налаштовуючи його проти мене. Коли я повернулася, не взмозі терпіти ситуацію, я вигнала Володимира. Через рік його мати повернулася, скаржачись, що не може з ним впоратися і що я маю забрати його назад.
“Ви забрали свого сина, тепер розбирайтеся з ним самі!” – сказала я їй. Нещодавно Володимир та моя свекруха приїжджали у гості, намагалися помиритися. Вона стверджувала, що Володимир вибачив мені, що мене розлютило. Я не могла повірити, що вона виставляє себе жертвою та посередником. Зрештою Володимир вирішив не повертатися до матері, а залишився з хрещеним батьком. Зараз він іноді допомагає мені та відвідує дітей, але ми зберігаємо обережну дистанцію. Тим часом свекруха продовжує мене ганьбити. Тепер я не знаю, як вчинити. Чи варто нам спробувати почати все спочатку чи вже надто пізно?