На світанку через тиждень після виписки з пологового будинку Алла сиділа на кухні своєї маленької квартири, занурена в роздуми. Її дні тепер були сповнені не тільки радістю материнства, а й важкими випробуваннями. “Як я мріяла про той день,” – зітхнула вона, годуючи свого новонародженого сина, Ваню. Спогади про день виписки з пологового будинку були свіжими, як ранкова роса. Вона пам’ятала свою самотність серед гучних веселощів інших сімей, де аніматори, квіти та повітряні кулі створювали атмосферу свята.
Навпаки, її супроводжувала лише мати, яка відвезла її до чоловіка, чий спосіб “святкувати” полягав у зануренні в алкогольний туман. Цієї ранкової години пролунав стукіт у двері. То була її мати, яка прийшла допомогти. “Як ти, люба? Як Ваня?” – З турботою запитала вона, переступаючи поріг. “Ми добре, мамо. Просто втомилися,” – відповіла Алла, посміхаючись крізь втому. Мати оглянула кімнату, розуміючи, наскільки складними були останні дні для дочки. “Ти ж знаєш, я завжди поруч, щоб допомогти.
Ми можемо впоратися з цим разом,” – сказала вона, обіймаючи Аллу та малюка. У той момент, коли мати та дочка ділилися теплом та підтримкою, до кімнати вповз чоловік Алли. Його погляд був каламутним, але в його очах майнуло щось на зразок усвідомлення. “Я… Я не хотів…” – почав він, але слова застрягли в його горлі. Алла зітхнула. Вона знала, що шлях буде важким. Але зараз, з дитиною на руках і підтримкою матері, вона почувала себе сильніше. “Ми впораємося,” – тихо сказала вона, дивлячись у очі свого сина. “Разом.” І в тій маленькій квартирі, серед складнощів та боротьби, зароджувалася надія на краще майбутнє…