У тому кутку моєї кухні, де стоїть старенький столик, лежить мобільний телефон. Цей телефон має лише один номер – номер мого сина. Він дзвонить мені раз на рік, і щоразу ці дзвінки тривають не більше двох хвилин. Як же мені боляче усвідомлювати, що світ, у якому я живу, здається мені таким порожнім, незважаючи на наявність сина, невістки та чотирьох онуків, які навіть мене не знають.
Моя історія почалася багато років тому, коли мій син зустрів дівчину з багатої сім’ї. Вони одружилися, і з того часу я стала для нього чимось на кшталт неприємного нагадування про його скромне коріння. Я завжди була простою жінкою, працювала на землі, і це, здавалося, стало для нього причиною сорому. Якось, зібравшись з силами, я вирішила зателефонувати йому. Мене трясло від хвилювання, коли я набрала його номер: — Доброго дня, це я, мама. — О, мамо, привіт… Зараз не дуже зручно говорити, — швидко промовив він.
— Я розумію, просто хотіла сказати, що дуже сумую і хотіла б побачити онуків… можливо, наступних вихідних… — Мамо, я… я не знаю. Я передзвоню, — і одразу розмова обірвалася. Моє серце стислося від болю. Щодня я дивлюся на цей телефон, сподіваючись, що він знову задзвонить, але тиша між цими щорічними дзвінками здається вічністю. Я намагаюся зрозуміти його – зрозуміти, чому його нове життя не залишає місця для мене – простої сільської жінки, але все ж таки його матері. Розуміння, можливо, не принесе втіхи, і я продовжую жити днями, сповненими туги та очікування, коли мої мовчазні молитви будуть почуті.