Того сонячного осіннього дня, коли ми з чоловіком вирішили відвідати місцевий дитячий будинок, щоб просто подарувати зібрані нами речі, ми й подумати не могли, як зміниться наше життя. Ми вже мали двох дітей, і ми не планували розширювати сім’ю. Але іноді доля вирішує інакше… — Давай просто відвеземо ці речі, і якнайшвидше повернемося, — казав мій чоловік, поки ми укладали коробки з одягом у машину.
Після приїзду нас зустріла співробітниця дитячого будинку – жінка з добрими очима, яка провела нас будівлею. — Дуже дякую вам, що не забуваєте про наших дітей, — говорила вона, поки ми розвантажували машину. Ми зайшли до ігрової, де діти гралися, малювали та читали. Серед них було троє братів, імена яких ми дізналися пізніше: Артем, Максим та Іван. Вони були такі веселі й енергійні, і в той же час в їхніх очах читалася якась обережність, ніби вони перевіряли нас: чи ми гості, чи щось більше… — Здрастуйте, хлопці! — звернулася я до них з посмішкою. Артем, старший, підвівся і потис мені руку. – Вітаю! Ви принесли нам подарунки? — його очі зайнялися інтересом.
— Так, у нас є для вас багато цікавого, — відповів мій чоловік. Поки ми роздавали одяг, мою увагу привернула розмова мого чоловіка з директором закладу. — Ці хлопчики вже довго шукають сім’ю, — тихо сказала вона. — Дуже складно знайти когось, хто візьме трьох одразу. Дорогою додому ми мовчали. Надвечір я заговорила: — Може, ми могли б щось змінити у їхньому житті? Мій чоловік глянув на мене, і я побачила в його очах ту саму думку. Після багатьох розмов, зустрічей і зборів, ми прийняли рішення, яке змінило все. Ми вирішили всиновити всіх трьох. Зараз, згадуючи той день, я розумію, що це було одним з найзначніших рішень у нашому житті. Наш будинок став сповнений сміху і радості, а життя набуло нового сенсу. Сподіваюся, наша історія надихне інших не боятися робити кроки назустріч змінам.