Вадим, 27-річний юнак, завжди був незалежним і самостійним. Однак, в один критичний момент його життя він вирішив звернутися за допомогою до своєї матері. Це було вперше, коли Вадим відчував, що йому справді потрібна підтримка. “Мамо, мені потрібна твоя допомога”, – сказав Вадим, стоячи біля порога будинку, в якому він виріс. У його голосі чулася нотка розпачу. Його мати, Людмила, була жінкою суворою та практичною.
Вона завжди вчила Вадима бути сильним і незалежним, але того дня її реакція була різкішою, ніж зазвичай. “Ти повинен вчитися вирішувати свої проблеми сам, Вадим. Я не тобі допомагатиму,” – грубо відрізала вона. Вадим відчув, як його серце стислося від розчарування та болю. Він пішов, не говорячи більше ні слова. Через вісім років Людмила все ще глибоко жалкувала про те, як вчинила із сином. Вона бачила, як він будував своє життя, незважаючи на всі труднощі, і її серце наповнювалося гіркотою від усвідомлення того, що вона могла підтримати його, але не зробила цього. Якось вона зважилася поговорити з Вадимом про той день. “Вадим, я…
Я хочу вибачитись за те, як я тебе тоді відштовхнула. Я була занадто грубою,” – почала вона, коли вони зустрілися в її будинку. Вадим подивився на неї здивовано, але в його очах відчувалося розуміння. “Мамо, це було давно. Я впорався. Але я радий, що ти це сказала.” “Я завжди хотіла для тебе тільки найкращого. Просто не завжди вміла це показати,” – зізналася Людмила, відчувши полегшення від свого визнання. Ця розмова стала початком нового етапу у їхніх стосунках. Людмила зрозуміла, що іноді підтримка і розуміння важливіше за суворість, а Вадим знайшов мир у своєму серці, пробачив матері її помилку минулого.