Вова був здивований, коли помітив за сусіднім столиком молоду жінку, вражаюче схожу на Надію – його втрачену любов. У неї було таке ж довге, злегка кучеряве каштанове волосся, великі очі, колір яких змінювався від темно-зеленого до світло-сірого, і скульптурна фігура. Незважаючи на подібність, Вова розумів, що це не може бути Надя, адже їм обом уже було близько 50-ти років, і вона не могла виглядати так молодо. Дівчина спіймала погляд Вови і стала загравати з ним – але нічого серйозного. І їхні шляхи знову перетнулися наступного вечора на пляжі, де Вова, тягучий непереборною силою, підійшов до неї. Вона представилася Оленою. Вони довго гуляли разом, обговорюючи своє життя та минуле.
Вова згадував Надію, своє перше кохання, зникнення якої після візиту до міста її сестри розбило йому серце і призвело до кількох швидкоплинних зв’язків і шлюбу, що закінчився розлученням. Він запитував себе: чи може Олена бути родичкою Наді, ось тільки не міг зрозуміти, яким чином… Незважаючи на побоювання Вови з приводу різниці у віці та можливого майбутнього їхніх стосунків, вони провели ніч разом. Наступного ранку Олена заспокоїла його, сказавши, що для неї важливіший той короткий час, який вони могли провести разом, ніж занепокоєння про майбутнє.
Вони прожили разом рік, наповнений коханням та щастям, після чого Олена зникла, не сказавши жодного слова, розуміючи, що їхні стосунки незабаром неминуче закінчаться. Вова, знову залишившись з розбитим серцем, зрештою знайшов розраду в нових відносинах і через роки отримав запрошення на весілля свого сина, з яким він не спілкувався вже багато років… Нареченою була Олена. Коли вони усамітнилися, Олена висловила йому своє щастя, зізнавшись, що спеціально знайшла когось, зто нагадує їй його. Чоловік у результаті залишився зі спогадами про їхнє спільне життя, вважаючи той рік одним з найщасливіших періодів у своєму житті.