Коли я обідала у кафе, до мене підійшов хлопчик і жалібно попросив хліба. Йому було років шість-сім, і замість грошей він просив їжі. Зворушена цим, я запропонувала йому суттєвішу суму, щоб купити з магазину їжу на пару днів. – Як тебе звати? – спитав я. — Данило, — відповів він і додав, що має сестру Ярину, яка теж хоче їсти. Спостерігаючи за його щирими емоціями під час розмови, я зацікавилася походженням Данила. Він жив із прабабусею на її мізерну пенсію. Батька він ніколи не бачив, а мати зникла після народження Ярини.
Данило розповів, що був свідком народження Ярини у їхній ванній кімнаті, а це, між іншим, є травмуючим видовищем, навіть для деяких дорослих. Після трапези я провела Данила додому, заїхавши купити продукти. Їхній будинок був напівзруйнований, у ліжку хвора прабабуся, а Ярина грала з пошарпаними іграшками. Зрозумівши, що бабусі дуже погано, я викликала швидку допомогу. Незважаючи на те, що я ніколи не збиралася всиновлювати дітей, я взяла дітей до себе.
Моя дочка-підліток дуже швидко прив’язалася до них, і хоча я жила окремо від чоловіка, ми все ще не були розведені офіційно, і він підтримав моє рішення, навіть допоміг в оформленні усиновлення. Прабабусю перевели до будинку для людей похилого віку, де для неї були створені найкращі умови для догляду та життя. Завдяки цьому несподіваному знайомству я стала гордою матір’ю ще двох сильних та життєрадісних дітей, перетворивши випадкову зустріч у зв’язок на все життя.