Нещодавно я гуляла у парку та побачила на лавці маленьку дівчинку років двох. По ній було видно, що вона давно там сидить. У неї носик посинів, щічки були червоні. Я одразу злякалася за дитину, підійшла ближче. Дорослих на окрузі не було. Розмовляла дівчинка погано, тож із її промови майже нічого неможливо було розібрати. Я зрозуміла лише те, що її звуть Оля. Я одразу зателефонувала до поліції.
Поліцейські приїхали, оформили усі папери, попросили забрати дівчинку з собою до з’ясування всіх обставин. Містечко маленьке, немає перетримки для дітей у таких випадків. Дитині треба було відігрітися терміново, я викликала таксі, і ми поїхали до мене додому. Там довелося розповісти всю історію чоловікові. Дівчинку ми зігріли і нагодували, а потім до нас у двері постукали. На порозі стояв чоловік, на його очах були сльози. -У Вас моя дочка? Оля з криком кинулася до нього в обійми. -Ура, татусю!
Ми запросили чоловіка до будинку, і він розповів історію, від якої мурашки по шкірі. Вранці його дружина з Олею вийшла погуляти. Вона була вагітна на останньому місяці. У парку їй стало погано, вона зомліла, а Оля втекла і мабуть загубилася. На щастя, його дружину знайшли перехожі та відвезли до лікарні. Нещодавно там вона народила сина і одразу зателефонувала чоловікові, щоб повідомити, що Оля зникла. Добре, що ця історія закінчилася добре.