Моє сімейне життя склалося не так, як я очікувала. Мій чоловік пішов із життя, коли нашій дочці Олі було лише 2 роки. Оля, його вилита копія, нагадувала мені про нього щодня. Минуло 5 років, і одного разу в мої двері постукали. Переді мною нервово стояла молода жінка Світлана. Вона тримала в руках фотографію дівчинки і зізналася, що ми народжували в одному пологовому будинку, в той самий день.
Лікар, сказала вона мені, який зараз невиліковно хворий, переплутав наших дітей і жив із почуттям провини п’ять років, перш ніж зізнатися у цьому Світлані. Її історія здалася мені настільки неймовірною, що я спочатку відмахнулась від неї. Проте її щирість переконала мене погодитись на проведення тесту на материнство. Коли прийшли результати, вони підтвердили неймовірне: Оля – дочка Світлани, а дівчинка на фотографії, Ліда – моя. Подібність між Лідою та моїм покійним чоловіком була незаперечною, що потрясло навіть Світлану. За хвилину ми з’ясували, що батьком Ліди є також мій чоловік.
Після цієї розмови ми не бачилися два тижні. Але зрештою ми домовилися зустрітися знову, вирішивши відкинути наше спільне минуле з одним чоловіком заради наших дочок. Адже тепер ні в чому невинні дівчатка були зведеними сестрами. Несподіваним поворотом стало те, що ми зі Світланою стали близькими подругами, а наші доньки – нерозлучними. Ми знаємо, що колись ми поділимося з ними цією дивовижною історією їхньої дружби, а поки що нехай ростуть і насолоджуються дитинством.