Мої стосунки з батьками зіпсувалися настільки, що я більше спілкувалася з родичами, ніж із ними. Свята стали важкими днями, і я боялася обов’язкових телефонних дзвінків. Розлад почався, коли моя мама успадкувала сільський будинок від своєї покійної тітки, Галини, яка за 20 років до цього переїхала до Італії. Я сподівалася, що батьки продадуть будинок і поділяться вирученими грошима зі мною та моїм чоловіком Павлом, враховуючи наше тяжке фінансове становище.
Коли почалися жахливі події в нашій країні, Павло втратив роботу, і ми важко зводили кінці з кінцями на мою урізану зарплату. Наші мрії про купівлю власного будинку були припинені , оскільки ціни зросли у кілька разів, і над нами навис страх перед кредитами. Коли моя мати згадала про будинок, що дістався нам у спадок, заблимів вогник надії. Незважаючи на те, що будинок був старим, запущеною халупою – гроші, які він міг принести, здавались привабливими. Але, на мою невіру, батьки вирішили залишити його як дачу. Їхня відмова продати будинок, незважаючи на наші фінансові труднощі, глибоко образила мене.
Я відчувала себе обдуреною тим, що вони віддали перевагу спогадам про тітку благополуччя свого онука. Про переїзд у це покинуте село не могло бути й мови – ні школи, ні перспектив працевлаштування – ізоляція від усього, що ми знали. Моя образа на батьків зростала. Якщо вони вирішили не допомагати нам, я зі свого боку вирішила їм не допомагати. Навіть відмовляю їм у спілкуванні з онуком. Я лише сподіваюся, що одного разу вони усвідомлюють свою помилку.