Ігор припаркував свій дорогий автомобіль біля величного будинку, набравши короткий “Окей” на своєму новенькому телефоні. Поїздка до хоспісу незмінно псувала йому настрій, нагадуючи про минуле, яке він ненавидів і соромився. Його візити були нечастими, лише кілька разів на рік, і він завжди помічав незадоволені погляди персоналу, які звинувачують його в тому, що він тримає батька за таких жахливих умов. Людина, яку вони називали її батьком, не була ні взірцем для наслідування, ні годувальником. Його мати була єдиною, хто ніс тягар сім’ї за свій невеликий заробіток, невпинно виплачуючи батькові борги по всьому селі. Ігор пам’ятав той день, коли йому та його братові довелося везти батька додому на старій тачці, його обличчя палало від сорому, сльози заважали бачити дорогу.
У школі він став задирою, захищав себе та брата від усіх, хто насмілювався глузувати з них через їхнього батька, карав тих, хто не поважав його матір. Він пам’ятав своє перше кохання, Надьку, з її чарівними карими очима і довгою чорною косою. Коли вони стали старшими, він спробував провести її додому з клубу, але його перехопив її батько. – Мені не потрібний такий зять, як ти, – прямо сказав йому чоловік. Не дивно, що зрештою Ігор одружився з міською дівчиною, батьків якої не хвилювало його походження. Протягом усього свого життя він відчув цілий спектр емоцій через свою сім’ю: розчарування, радість, успіх та горе. Незважаючи на все це, його батько ніколи не змінювався. Коли його матері не стало, батька знайшли сплячим у сараї, не в змозі змиритися з втратою.
Життя батька перетворилося на суцільну роботу та “сплячку”, як мати називала його напади несвідомого стану через запій. Минали роки, але сили батька не слабшали, навіть коли хвороба забрав у нього другу ногу. Через відсутність можливості постійно стежити за батьком Ігор та його брат, нарешті, зробили крок назустріч до свого кращого життя, оформивши батька у районний хоспіс та розділивши витрати на догляд за ним. Ігор стояв біля ліжка батька, дивлячись на тендітну, пожовклу постать, що вперто чіплялася за життя. Він оглянув стару кімнату, її заґратовані вікна, застарілі ліжка та постарілих інших мешканців. Його батько мав провести тут свої дні, що залишилися. – Якщо будуть потрібні додаткові витрати, просто купіть все необхідне і надішліть мені рахунок, – сказав він медсестрі. Ігор їхав додому, поки дощ очищав його машину та спогади, і повертався до своєї родини, сповнений рішучості ніколи не завдавати їм того болю, від якого страждав він сам.