Якось Марина вирішила залишитися в місті, де вона вчилася, замість того, щоб повернутися у тепле містечко до батьків. Вона зробила заради свого хлопця Івана, з яким зустрічалася вже три роки. Іван був будівельником, часто їздив на заробітки, і Марина так любила його, що щоразу з нетерпінням чекала на його повернення. Перед від’їздом до Польщі Іван пообіцяв Марині, що восени вони одружаться. Задоволена обіцянкою, Марина дозволила йому виїхати у чергове відрядження.
За допомогою свого вчителя їй вдалося влаштуватися на роботу до обласної лікарні. У свій перший робочий день Марина зауважила, що люди моляться перед лікарнею за своїх родичів. Спочатку вона поставилася до цього скептично, вважаючи, що допомогти можуть лише лікарі. Незабаром вона звикла до роботи та її труднощів, здобувши уроки зі свого досвіду. Якось привезли молоду жінку, яка послизнулася на вулиці, і їй знадобилося тривале перебування у лікарні. Мати жінки, життєрадісна та чуйна жінка, принесла маленьку іконку і закликала дочку молитися та вірити. Марина посміхнулася, та нічого не сказала. Коли дівчина стала стрімко одужувати, Марина здивувалася, а мати пацієнтки подарувала їй цю ікону, сказавши , щоб вона жила по вірі.
Марина вийшла заміж за Івана і почала водити його машину, коли він був на роботі. Але якось увечері Іван запізнився за нею, і Марина виявила його в машині швидкої допомоги, яка щойно примчала до воріт: Іван потрапив в аварію. Саме в той момент вона згадала про подаровану їй ікону і почала молитися про одужання Івана. Після успішної операції вона поклала ікону поряд із ліжком чоловіка. Вночі їй наснився Микола Чудотворець, який втішав її і казав, щоб вона не турбувалася про чоловіка, а думала про їхню дитину. Прокинувшись, Марина замислилася над змістом слів Святого. Через 7 місяців вона народила здорового малюка і поклялася Святому піклуватися про нього доти, доки він її слухатиметься.