Я працював водієм маршрутки «Луцьк – Рівне», і маршрут проходив через Дубну. Я любив свою роботу і в дитинстві вдавав, що тягаю іграшки з одного місця в інше, навіть малював паперові гроші на очах у своїх уявних «пасажирів». Якось у автобус сів старий дідусь і спитав мене, чи їду я в Дубну, ну, я й відповів, мовляв, так, діду, їду. – Як ми дістанемося до Дубна, даси знати? – запитав він. – Звісно, дідусю! Як тільки ми приїдемо, я вам дам знати, — пообіцяв я.
– Ти вже, синку, не забудь, будь ласка, бо я вже старий, я нічого не бачу, тож можу пропустити свою зупинку, – нагадав він мені. Я запевнив його, що не забуду, і ми вирушили в дорогу. Того дня було лише кілька пасажирів, і в салоні було тихо. Я включив заспокійливу музику та зосередився на водінні. Раптом дід спитав: – Ти ще не був у Дубні? До мене дійшло, що я забув повідомити його про зупинку. Мені стало ніяково і со ромно за себе. Я швидkо розгорнув автобус і поїхав назад до Дубни. На щастя, ніхто з пасажирів не заперечував nроти цього, бо всі чули мою обіцянку дідусеві.
Коли ми приїхали до Дубни, ніхто нічого не сказав, що ми вже проїхали через місто. Коли ми дісталися місця призначення, я сказав дідусеві, що ми прибули до Дубни, мовляв, можна вийти. – Дякую, що нагадали мені, – сказав він, – але мені не треба їхати до Дубна. Я їду до Рівного. Я був спантеличений, і в автобусі настала хвилинна тиша. Потім дідусь поліз у свою сумку і витяг таблетку. – Дочка сказала мені прийняти цю пігулку, коли автобус доїде до Дубни, – пояснив він, – від мого села до Дубни – рівно година, а годинника у мене з собою немає. Так що орієнтуюся по відстані. Ми з пасажирами розреготалися, і навіть дідусь не міг не посміхнутися нашим веселощам, хоч і до ладу не розумів причини.