Дорослішаючи, я звикла до того, що мої батьки постійно були у від’їзді по роботі, в той час як я залишалася вдома, доглядаючи за своїми молодшими братом і сестрою. У той час мені було всього 14 років, але мої батьки вирішили, що мій обов’язок – піклуватися про молодших. Вони не віддавали їх у дитячий садок, бо це було дорого, і вони вірили, що ніхто не зможе доглядати за дітьми так добре, як я.
Я хотіла ходити до школи, спілкуватися з друзями і просто бути нормальною дитиною, але мої батьки мали інші плани. Одного разу мені набридло, і я подзвонила бабусі з дідусем, щоб вони забрали мене від батьків. Бабуся лаяла мою матір за те, що вона залишила дітей з дитиною – тобто зі мною. Мати з тих пір заперечувала правду і заборонила мені бачитися з бабусею і дідусем. Моїх батьків ніколи не турбувало, що ми їмо, а я завжди повинна була забезпечити молодших обідом і вечерею. Я робила все, що повин на була робити моя мама. Я занадто швидkо подорослішала і забула, що нікому нічого не вин на.
Мої батьки не любили мене і не приділяли мені достатньої уваги, тому що я була вже старше. Одного разу мої батьки сказали мені, що скоро у мене з’явиться ще один брат або сестричка. Я не хотіла, щоб у нашій родині була ще одна нелюбима і покинута батьками дитина, тому подзвонила бабусі з дідусем, щоб вони забрали мене назавжди. Я потайки зібрала свої речі і стала чекати приїзду бабусі з дідусем. Коли вони це зробили, мати намагалася перешkодити мені виїхати, але бабуся лаяла її і нагадала, що вона змусила мене взяти на себе занадто велику відповідальність. Покинути батьківський дім було найкращим рішенням, яке я коли-небудь приймала. Нарешті у мене з’явився шанс жити нормальним життям, ходити в школу, вчитися і не піклуватися весь день про дітей.