Мені 33 роки, я одружена, у мене є дочка та син. Я веду свій власний біз нес, ми із сім’єю живемо у повному комфорті, маючи все необхідне. У нас дві машини, великий будинок, дача, і ми часто ходимо до ресторанів та подорожуємо різними країнами. Навіть мої батьки, які вийшли на nенсію, живуть безбід но.
Донедавна я ніколи не замислювалася над тим, як живуть інші nенсіонери. Якось, коли ми з батьками та дітьми їхали з нашого заміського будинку, я побачила старого дідуся, який стояв на автобусній зупинці з маленьким пакетиком у руці. З якоїсь причини мені стало його шкода, і я вирішила підвезти його. Дідусь був тендітним і немічний, з худим, зморшкуватим обличчям і тремтячими руками. Він жив скромно, можна сказати – бід но, і важко зводив кінці з кінцями.
Більшість його грошей йшла на комунальні послуги, залишалося трохи на їжу та інші предмети першої необхідності. Раніше йому було легше жити зі своєю дружиною, яка підтримувала його, але після її смер ті все стало важче. Семен Степанович – як його звали – колись працював директором місцевої школи, а тепер отримував невелику пенсію. Я пошkодувала його – і дала йому тисячу гривень. Він спочатку відмовлявся, але потім прийняв із усмішкою. Ця зустріч змусила мене усвідомити , наскільки це неправильно, що люди, які наполегливо працювали для своєї країни, тепер змушені виживати. Нам потрібно робити більше для підтримки наших громадян похилого віку, щоб вони могли жити гідно і в безпеці.