Бабуся Зоя відзначила свій 70-й ювілей у родинному колі свого сина. У неї вже виросли онуки, всі були зайняті своїми справами. І бабуся Зоя почувала себе непотрібною у місті. Її манило до рідного села. Якось вона сказала своєму синові, що хоче повернутись додому. Може курочку заведе чи козочку: -Мамо, навіщо тобі курка? Тобі потрібні яйця, ось дружина щодня куnує свіжі. -Ні, синку, тобі поки не зрозуміти. З віком тягне назад на батьківщину. От і мені хочеться до рідного села.
У результаті бабуся Зоя вмовила свого сина, вони поїхали до села . Біля одного будиночка бабуся Зоя попросила сина зупинитися. Вона вийшла з машини і почала дивитися за паркан. Це був будиночок її першого kохання-Степана. Вони дуже любили одне одного ще зі школи. Все село віщувало те, що вони одружаться. Домовилися вони, що як тільки Степан з армії повернеться, то одразу весілля зіграють. Тільки от не повернувся Степан. Прийшов лист, що його більше немає в живих. 5 років Зоя ходила в жалобі, не могла в це повірити. А потім якось проїздом в селі був один міський хлопець.
Сподобалася йому Зоя, ось і зробив їй пропозицію. Так вона до міста й поїхала. А ще за кілька років Степан повернувся живий. Виявляється, листи переплутали. Але вже було пізно, бо Зоя наро дила сина. З того часу Зоя не приїжджала до рідного села, чоловік не пускав, щоб вона Степана не бачила. Але чоловіка вже немає в живих кілька років. А серце та душа просилися назад. І ось бабуся Зоя підійшла до свого будинку. Напрочуд паркан стояв міцно, за садом хтось доглядав. Коли бабуся Зоя прогулювалася ним, то випадково зустріла Степана. Ось це була зустріч, вони відразу обнялися, Зоя почала ридати. Стільки років минуло, вона й не сподівалася, що побачить його. Так вони і стали жити разом через 40 років.