Анастасія Петрівна була не надто рада вийти на nенсію, адже робота була її єдиною віддушиною. Усі її ровесниці мали сім’ю та дітей, а вона була одна самотня. Так уже склалося її життя. Жила вона у невеликій квартирі і була давно роз лучена. Анастасія якось вийшла до магазину, щоб куnити своє улюблене печиво, а потім, повернувшись додому, помітила у своїй поштовій скриньці листа.
“Це що ще таке?” – здивувалася жінка і взяла до рук конверт. А в конверті було сказано, що їй дістався у спадок будиночок у селі. Тітка nомерла, а її дітям, котрі давно в Америці живуть, цей будиночок зовсім не потрібен. «Напевно була такою самотньою як я» – сумно подумала жінка.
Через тиждень Анастасія Петрівна все – таки зібралася з силами і поїхала подивитися на щастя, що раптово звалилося. Село знаходилося досить далеко від міста, було заховано у мальовничому куточку. Там навіть дихалося легше. Анастасії так сподобалося місце, що вона вирішила там оселитися. Незабаром навіть потоваришувала із сусідкою. У селі вона дивовижним чином не відчувала зовсім самотності, навколо все було живе: дерева, трава, струмок.