Лені заздрили всі, особливо коли справа до іспитів дійшла. Вона була відмінницею, списувати завжди давала, за що їй велике спасибі. Лише після школи ми довідалися, чого їй це коштувало. Вона розповідала про це лише найкращим подругам, тому до нас інформація дійшла набагато пізніше. Я не входила в її коло спілкування, адже навіть не уявляла, як це отримувати одні п’ятірки. Я була впевнена, що з такими здібностями вона багато чого досягне в житті. Насправді все склалося зовсім інакше. Ніхто не сперечається, що кожна професія потрібна та важлива, але не в цьому виnадку. Я не скажу, ким працювала Олена, але там її побачити не очікувала. Ми розмовляли з нею про життя, і я наважилася запитати: – Чому ти тут працюєш? Невже потрібно мати золоту медаль та червоний диплом, щоб обіймати цю посаду? — Ага, це найкраще місце для зубрилок, — засміялася вона. — Ленка, ну ти розумна, здатна, талановита… Та тебе з руками та ногами на будь-яку фірму візьмуть. — Розумна, кажеш? Та дурніше мене не знайти. Просто в школі мене батьки дресирували ременем. Для них оцінки завжди стояли першому місці.
Я з «четвіркою» додому боя лася йти. — Ну, а знання? — Ти думаєш, шкільні знання роблять когось розумним? Батьки не розуміли, що знаннями потрібно користуватися. Вони не вчили мене думати, лише зубрити змушували. Тепер і перекладаю папірці, адже на більше не здатна. Ні, я не скаржусь. Я усвідомлюю, що це результат моїх «старань». Я потрапила на першу роботу за фахом. То я завила там. Я не могла зосередитись, щоб терміново вирішити якісь завдання. Я ж думати не могла, лише у голові перебирала вивчені варіанти. Тільки вірного і слушного там не було… Мене звільнили і правильно зробили. Прямо у очі сказали, що я диплом у переході куnила. Уявляєш? — То треба щось робити! У тебе самооцінка на нулі. Ти просто не знайшла свого місця, — підбадьорила я Ленку.
— Такі люди, як я, не потрібні. Їм і nлатити не треба, можна просто у магазині флешку куnити. Туди записуєш інформацію та користуєшся, коли треба. Розумієш? — Та гаразд, чого ти? — Ви всі до мене жалість відчуваєте. Така розумниця була, перспективна, а тепер за копійки оре. Не окупає ця робота ні згаяного часу, ні нервів, ні батьківського ременя. Однак у всьому цьому є плюс — я зі своєю дитиною ніколи так не вчиню. Мій чоловік учить сина думати, а не зубрити. У наших школах робили з дітей “флешки”, а в сучасних все інакше. А твої як? – Хто мої? Про батьків запитуєш? – Ні, про дітей. — У мене поки що немає дітей, — відповідаю я. — От життя складається… Ти, мабуть, думала, що я якимось важливим академіком стала. А я думала, ти рано вийдеш заміж і дітей понарод жуєш. Бачиш, як помилкові наші припущення? — Бачу… — Але ж ти послухай мене — ніколи не змушуй своїх дітей вчитися. Навчи їх думати та аналізувати. Тоді все у них у житті складеться добре. Зрозуміла? – Так зрозуміла. До побачення! — Бувай, — попрощалася Олена і повернулася до своєї курної роботи.