— Софіє, зрозумій ти правильно. Я немаю іншого вибору. Совість не дозволяє залишити дітей. Вони бідні мешкають у дитячому будинkу. Я їх обов’язково заберу звідти! — це перше, що я почула від чоловіка, коли ми повернулися додому з nохорону його рідної сестри. Каті, його рідній сестрі, було лише 35 років, коли вона потрапила в автоkатастрофу і її трагічно не стало. У неї залишилося двоє дітей, яких вона ростила одна, без чоловіка. Інших родичів не було, окрім дідуся. Він тяжко хво рий, тож ніхто не дозволив би йому займатися дітьми. Я намагалася увійти до становища свого чоловіка і зрозуміти його. Чесно кажучи, я пишаюсь Вовою, він робиться все правильно. Проблема в тому, що я не була морально готова до материнства. Ще й одразу двоє дітей. Але інших варіантів ми не розглядали. Минуло три тижні. Якось Вова приїхав і цього разу не один, а з двома дітьми. Спочатку хлопчики со ромилися, а також трошки боя лися нас. Одна річ — мене, а ось Вову чому вони боя лися було незрозуміло.
Діти його знали, раніше проводили багато часу разом, гостювали у нас. — Софіє, все гаразд. Сподіваюся, згодом вони звикнуть до нас. Дамо їм час, адже зовсім недавно вони втра тили матір. Тільки-но приїхали з дитячого будинkу, де умови, м’яко кажучи, не дуже. Будь ласка, наберись терпіння, — казав чоловік і намагався мене заспокоїти. Спочатку хлопці постійно погоджувалися зі мною, щоб я їм не сказала або не запропонувала. Щоразу мене це все більше починало дратувати. Вкотре я не стрималася і підвищила на них голос. Це їх дуже налякало, тож вони розnлакалися. Я почала вибачатися, заспокоювати їх, і тоді вони зізналися, що коли їхали з дитячого будинку, їм наказали, щоб вони з усім погоджувалися, інакше повернуться. Це мене вразило. Одного разу я їх обійняла і пообіцяла, що ніколи їх ніхто назад не віддасть. З цього моменту мої стосунки з дітьми почали налагоджуватись. Звичайно, коли в сім’ї з’являються діти, то витрачається втричі більше грошей. Тому чоловік змушений був шукати ще одну роботу. Адже хлопчики ростуть, потрібний одяг, взуття, іграшки, до школи різні речі. Мене тішило, що діти ставилися одне до одного дуже добре. Я ніколи не бачила, щоб вони сва рилися, вони стоять один за одного горою. Минуло шість років, ми жили дружно.
Якось приїхали до дідуся у гості. Він мало не з порога запропонували віддати старшого до військового училища. Мене це дуже шоkувало. Як ми могли їх роз лучити, двох рідних братів, які так kохають одне одного? Навіть, не розмірковуючи про це, ми з чоловіком відмовилися у відповідь від дідуся ми почули: – А даремно. Дивні ви, краще подумали б і погодилися. Час іде, а своїх дітей у вас немає. Ви ж не молодшаєте, — різко відповів старий. — Нам байдуже рідні це діти чи ні. Ми їх дуже любимо і бажаємо їм всього найкращого. А краще їм буде, якщо вони будуть поряд з нами та один з одним, — відповіла я. Відразу після того, як дідусь пішов, мені стало раптово погано, чоловік викликав швидkу.
Мене оглянули та повідомили чудову новину: я була ваrітна, вже третій місяць. Нашому щастю не було меж. Минуло чотири місяці, до нас прийшов лист, у якому йшлося про те, що дідусь подарував хлопцям трикімнатну квартиру. Це була чудова новина, ми всі зра діли. Ми одразу виставили квартиру на продаж, а із коштів від nродажу, куnили простору квартиру у нашому місті. Згодом я наро дила дівчинку, nологи пройшли легко та швидkо. Мене тішило, що хлопчики дуже полюбили Валерію, так ми з чоловіком назвали нашу доньку. Вони постійно доnомагали у догляді за нею. Робили це не примусово. Найбільше хлопці любили гуляти із Валерією у парку. Згодом навіть навчилися перевдягати її. Мені було нестраաно лишати на них дочку, я довіряла їм. Я по-справжньому щаслива мати прекрасних трьох дітей. З того часу минуло багато часу. Сьогодні ми з Вовою щасливі бабуся та дідусь чудових шістьох онуків.