У Олександра не стало мами. Син приїхав із Києва до їхнього маленького містечка, щоб проводити маму в останній шлях… Олександр перебрався до Києва відразу після закінчення школи. Закінчив університет, влаштувався на роботу, одружився, разом із дружиною заробили на квартиру, народили дітей… На малу батьківщину, за ці роки, він приїжджав нечасто. На ювілеї батьків, або проводити когось в останній шлях. Далеко їхнє місто від столиці… Приїхавши, Олександр одразу взявся за організаційні питання. І, напевно, йому одному довелося б важко. Але тут на допомогу прийшли його шкільні друзі та учні самої Ольги Захарівни. Мама була вчителькою. Її любили учні та поважали батьки.
Вже за кілька годин біганини по інстанціях, Олександра перехопили Микола та Костянтин, однокласники. “Допомога потрібна?”. Звичайно, потрібна. Ще за кілька годин уже багато людей займалися організацією церемонії. Один вирішував питання на цвинтарі, інший вирішував питання з транспортом, для учасників траурної церемонії, третій домовлявся з кафе, де мали пройти поминки . А ще всі друзі та сусіди брали участь у зборі коштів на похорон. А ще чоловік був вдячний своєму шкільному коханню Марині, яка вважала за краще поєднати свою долю із задирою та хуліганом Антоном, а не з відмінником Олександром.
Марина, разом із чоловіком, тримали те саме кафе. І Марина сама, закинувши всі свої справи, стежила за тим, щоб усе було гаразд на поминках. За довгі роки життя у великому місті Олександр вже забув, що таке підтримка друзів та сусідів. У столиці люди живуть за принципом кожен сам за себе. А в таких містах ще збереглася атмосфера взаємовиручки. “Виявляється, “мала батьківщина” – це не просто слова”, зворушено думав Олександр. Двадцять років минуло, а зустрілися, ніби й не було жодної розлуки. Олександр повертався додому очищений душею від повернення у шкільні роки. Тепер він зовсім інакше дивився на своє місто і своїх друзів, і сусідів.