Станіслав Семенович, пенсіонер шістдесяти трьох років, у минулому директор заводу, десятого числа кожного місяця приходив стригтися до свого майстра, Марини Петрівни. Жінці під п’ятдесят, вдова, дочка заміжня в іншому місті. Але сьогодні було лише перше червня, а він уже сидів у кріслі свого перукаря. – Чого це ви, Станіславе Семеновичу, графік вирішили змінити? – поцікавилася Марина Петрівна. – Та ось… Подумав, що люди прийдуть мене проводити в останній шлях, а я не стрижений, – зітхнув чоловік. – Чого це ви на той світ зібралися? – змахнула руками Марина.
– А що мені на цьому робити? Дружини давно немає. Онуки виросли. Кому я потрібний? – Та що ви нісенітницю всяку кажете?! – обурилася Марина. – Ви ще дуже молоді! У світі багато цікавого! Ось ви на курорті в Єгипті були? – Не був. – А я збираюся в серпні туди. Я в Інтернеті бачила. Море – блакитне, небо – блакитне, пальми, сонце, золотий пісок на пляжі! Краса! – Та мені й їхати туди нема з ким. – То давайте поїдемо разом! – рішуче заявила Марина. – А до того часу, запрошую вас приєднатися до мене у заняттях спортивною ходьбою. Понеділок, середа, п’ятниця.
– А в решту днів? – зацікавився Станіслав. – Театр, кіно, музеї… Без діла не сиджу! – Домовилися. Я готовий скласти компанію у всіх заходах. Якщо ви, звичайно ж, не проти, — сказав чоловік. – Отже, зустрічаємося сьогодні о восьмій вечора… Ось так і почалася дружба Марини та Станіслава. Поступово переросла в більш глибоке почуття, яке остаточно сформувалося на Єгипетському курорті. – Мариночко, ти вийдеш за мене заміж? – сказав Стас, тільки-но вступивши на рідну землю. – Так, Стасе, вийду… Ось таке щасливе закінчення мала історія, що почалася з сумних думок Стаса про свою непотрібність.