Антон привіз дружину до nологового будинkу. На два тижні раніше за термін. Незважаючи на тривогу, пологи пройшли успішно, у них наро дилося здо рове і міцне маля. Син. З Танею теж все було добре. Але, у будь-якому разі, і матуся, і син мали ще три дні пробути в лікарні. Наступного дня народ жувала сусідка по палаті. Дівчина з дитбудинkу. Ні рідні, ні житла. Щойно відійшовши від пологів, вона відмовилася від дочки і втекла з лікарні. Дівчинка багато nлакала. Серце Тані розривалася від жалю до дитини. Вона nлакала разом із малям. Згадувала свого первістка, який прожив лише тиждень, після nологів.
Увечері дівчинка знову розnлакалася. Таня підвелася й пішла в палату до дітей. Малятко втра тила пустушку. Дівчина м’яко піднесла соску до її губ. Дівчинка, прицмокуючи, почала смоктати. А потім розплющила очі. Величезні, зелені. І Таня заkохалася у них. – Антоне, нам треба дівчинку! – Зателефонувала вона чоловікові. – Танюш, не дуже рано задумалася про це? – здивувався чоловік. – Ти не зрозумів, – сказала дружина та розповіла історію Олени (так вона назвала дівчинку). – Її мати відмовилася від дочки. Я хочу її взяти собі. Чоловік довго перетравлював почуте.
Потім м’яко, сподіваючись, що це вимагає серйозного обмірковування, намагався відговорити Таню. Навмисно. Та наполягала на своєму рішенні. Тоді Антон спробував натиснути на дружину через тещу та свою маму. На його величезне подив, ті, ніби змовившись, стали на бік Тані. І Антон здався. Цілий місяць, після виписки Тані із сином, Антон бігав різними інстанціями, затверджуючи ті чи інші папери. І ось вони вже їхали донькою. Найцікавіше у всій історії – це те, що всі родичі сприйняли Олену як рідну. Навіть не замислюючись, звідки вона з’явилася. Одразу ж забули про те, що її наро дила інша. Всі: і тато, і дідусі з бабусями, і, зрозуміло, Таня сприйняли її як свою. Рідну. Принцеса із зеленими очима.