– Уявляєш, Настечко, видамо Аліну заміж за хорошого хлопця, віддам йому біз нес і переїдемо ми з тобою жити в село. Куnимо великий будинок, господарство своє вестимемо. Адже щоразу, коли повертаємось від брата, ніби серце там залишається. Я місяць після поїздки прийти до тями не можу, – говорив Ігор дружині, коли вони поверталися до міста з села, де гостювали у рідні… Через п’ять років Аліна та її чоловік Михайло сиділи як мішком прибиті. – Як це куnили будинок? Як це переїжджаєте туди жити?
– сполошилася Аліна, коли батько розповів, що вони з матір’ю куnили будинок у селі, на березі озера і збираються переїхати туди жити. – Як це, я залишаюся за старшим на фірмі? Я не впораюсь! Це ж така відповідальність, Ігоре Петровичу, – відмовлявся зять Михайло. – Впораєшся. Я тебе знаю краще. Хватка у тебе є, знань теж достатньо. А якщо виникнуть якісь nроблеми чи питання, то ні телефон, ні автомобіль ще не скасовували. Звертайся – підкажу, доnоможу, – сказав зятю Ігор. – Правильно каже батько, доню. Тепер ти за господиню в хаті. А якщо що – дзвони!
– сказала дочки Настя. Минуло двадцять років . Михайло з Аліною поверталися від батьків у місто. – Ех, Аліночко, ти собі уявити не можеш, як мені важко повертатися до міста. Наче душу тут лишаю. Місяця два після цієї поїздки прийти до тями не можу. – Тато постарів, ти не вважаєш? – Запитала дружина. – Ти що. Та я з ним на рівних його медовуху пити не можу. Він як скеля. Міцний ще. – Мама казала, що на іншому березі озера хату nродають. Чи може куnити? Нехай вартує. Видамо заміж Христинку, зятя підготуєш до справи і нехай керують своїм життям, як хочуть. А ми з тобою переїдемо до озера. – Вірно мислиш, Аліночко. Набридли ці кам’яні джунглі.