Ганна Максимівна, господиня квартири, яку орендували Вітя та Катя, прийшла по чергову плату саме в той момент, коли молодята активно лаялися. Справа йшла до роз лучення. – Ага. То я вчасно зайшла. І головне, як у воду дивилася. – Ви це про що, Ганно Максимівно? – Ви ж роз лучатися надумали? Так? – Так. – А значить квартиру у мене більше знімати не будете? – Не будемо. – Ось і я про це. Вчора мені зателефонували молодята, запитали, чи не здаю я квартиру. Я сказала, що відповім за два дні. Значить, вгадала. Не сьогодні, то завтра ви звільните квартиру, і тут оселиться нормальна сімейна пара.
– Чим це ми не нормальна пара? – А тим, що дивитеся на життя через рожеві окуляри. – Рожеві окуляри? – Запитала Катя, і, мимохіть торкнулася перенісся. – Як це? – А так. Ось ти, Катю, напевно вважаєш, що чоловік пови нен тебе на руках носити? – Ну так. Щось на кшталт цього. – А змушена займатися домоводством, яке ти ненавидиш. Так? – Так. – Тоді подумай, за ради чого чоловік має носити тебе на руках? Лише за ради того, що ти є? Цей аргумент діє місяць, два. А потім він випаровується. І залишається побут. Ось не бачити цієї очевидної істини, і означає носити рожеві окуляри.
– А ти, Вітю, думав, що дружина буде хранителькою вогнища, поки ти зароблятимеш? Так? – Але ж це правильно. – Ну, якщо ти зможеш забезпечити її всім необхідним, у тому числі й кухаркою з хатньою робітницею, можливо і правильно. Але ти, на сьогоднішній день, виділив їй роль безkоштовної хатньої робітниці. А це вже зовсім інша розмова. Ну гаразд, заговорилася я з вами. Піду. А ви швидше вирішуйте, роз лучаєтеся чи ні. Люди чекають. – Спробуємо спочатку? – спитав Вітя, коли Ганна Максимівна пішла. – Так. Але цього разу без рожевих окулярів, – відповіла Катя та обійняла чоловіка.