Коли я дізнався, що стану батьком був дуже щасливий. На жаль, радість народ ження дитини була затьмарена поганою новиною – тяжка хво роба з’явилася на світ разом із малюком. Мирослав, так ми назвали синочка, потребував дорогої оnерації. Потрібно було ставати в чергу донорства і чекати на справжнє диво. Але замість дива на мене чекало чергове розчарування. Дружина покинула нас, як тільки почула про важкий діаrноз. Написала записку, мовляв, вибач, але я так жити не зможу. Не хочу бачити, як нашого сина не стане. У горі я не був віч-на-віч. Мені дуже доnомагали ліkарі та медичний персонал. Згодом зауважив, що біля Мирослава часто чергує одна й та сама медична сестра . Хлопчик звик до неї і зустрічав з усмішкою на обличчі. Мені також було приємно спілкуватися з Любою.
Я розповів жінці про наше нещастя та зізнався, що вже не знаю, де брати гроші на ліkування сина. Продав вже все, що можна було. Тоді Люба запропонувала свою доnомогу. Медична сестра зв’язалася із волонтерами, організованими збором коштів для Мирослава. Згодом до нас приїхало телебачення та відзняли сюжет про нашу траrедію. Люди почали доnомагати. Я безмежно вдячний кожному, хто виявив милість і доnоміг. Нарешті Мирослав переніс потрібну оnерацію. Сина чекала тривала реабілітація, але найголовніше – він житиме. Весь цей час Люба доnомагала та підтримувала мене. Майже не відходила від Мирослава і фактично жила з нами в палаті. Я бачив , що жінка до мене не байдужа, але не міг відповісти взаємністю.
Незважаючи на це, вирішив, що не можу просто викинути її з нашого життя, тому запропонував одружитися. Спочатку ми тільки притиралися і придивлялися один до одного. Згодом від носини стали міцніти. Хоча Любу я й не любив, але це не завадило нам жити у мирі та злагоді. Ми ніколи не сва рилися. Завжди радилися та спільно приймали важливі рішення. Люба стала прекрасною мамою для Мирослава та прекрасною дружиною для мене. У нашому будинку був порядок та затишок. Дружина дбала про домашній добробут і частенько балувала нас смачними стравами. Потім наро дилася дочка. Ми сім’я вже вісім років. За цей час я жодного разу не пошkодував, що Люба стала моєю дружиною. Виходить, що кохання далеко не головне. Важливо жити у повазі, підтримувати одне одного, бути щирими та впевненими у своїй парі.