Мій перший шлюб був непорозумінням. Мене звати Марина. І я п’ять років прожила із чоловіком, якого не любила. Вийшла заміж, бо цього хотіли мої батьки. Але ж ніхто не сказав, що присутність обручки на пальці робить жінку щасливою. Ми з Романом жили спокійно. Ми не сва рилися і один раз на рік їздили відпочивати. У мене від самого початку до нього не було сильних почуттів. Однак я думала, що згодом все стерпиться. І я звикну. А потім я зрозуміла, що не люблю його, Роман мені чужа людина і мені нецікаво з ним. Мені здається, що ми давно розлюбили одне одного, але намагалися не звертати на це уваги та жити, як вийде.
Навіть розмов про спільних дітей намагалися не заводити. Отак ми й жили, обом було некомфортно у цьому шлюбі. Потім я зрозуміла, що більше не можу. Хочу справжнього жіночого щастя, метеликів у животі. І ввечері вирішила поговорити із Романом. Він мене підтримав та сказав, що не бачить зі мною спільного майбутнього. Так ми розійшлися полюбовно. У мене є двокімнатна квартира, яку я успадкувала від бабусі. Я колись хотіла nродати її, а потім передумала. Як з’ясувалося – це було правильне рішення. Я вийшла на подвір’я з валізою в руках.
Викликане таксі чомусь довго не їхало. Надворі падав дрібний сніг і тому я вирішила йти на зупинку громадського транспорту. Валіза була важка, а я йшла на підборах. Під снігом, що випав, не побачила ожеледиці, послизнулася і впала. Біля мене зупинилося авто . Високий чоловік вийшов із нього і запропонував мені доnомогу. Мого рятівника звуть Сергій. З того вечора ми не роз лучаємось. Спочатку зустрічалися, потім побралися… Минуло вже три роки, а ми й досі разом. Виховуємо сина Артема. Коли на дворі падає сніг, ми згадуємо наше знайомство, бо завдяки ожеледиці ми зустрілися.