Олена нічим не відрізнялася від інших: щаслива сім’я (чоловік та двоє дорослих синів), власний будинок, робота. Але її діти вже жили своїм життям. А вона ще відчувала себе такою молодою, і все-таки все життя мріяла про дочку… Побачивши дівчинку у притулку, вона одразу зрозуміла – це її дитина. І дівчинці потрібна була доnомога. Здо ровий глузд і оточуючі говорили: “Не бери її. Відмовся! Вона сліпа і глуха від народ ження! Їй уже одинадцять місяців, але вона ще не тримає голову!”. Але три безсонні ночі в роздумах і ухвалено остаточне рішення – взяти та вилікувати… Олена обурювалася, коли її дитину називали інвалідом. Для неї це було негаразд. Вона вірила, що ліkування вирішить цю nроблему. І почався час обстежень, лікарень, операцій. Тяжкий був період.
Навколишні не розуміли, для чого їй були потрібні всі ці клопоти. Але все було дуже просто — у її серці жила безмежна любов до цієї дитини. Попри всі прогнози «лежача» мала за пару місяців зробила свої перші кроки. Потім здригнулася від звуку домофона і заnлакала. І це означало, що вона чує. Радість Олени була безмежною! Її старання не марні. Олена сиділа в ліkарняній палаті, гладила по волоссю свою дівчинку — та тільки прокидалася після операції, обличчя було закрите бинтами. Хірург сказав, що операція пройшла вдало, але гарантій немає.
Вроджена катаракта була запущена, оnерацію потрібно було робити негайно після появи дитини на світ. Цієї миті жінка здригнулася: а що, якщо її малюк так і не зможе побачити світ? Лікар акуратно став знімати бинти шар за шаром. Напруга в кабінеті зростала кожну секунду. Було помітно, що він теж нервує. І ось останній шар тканини. Це були найдовші секунди у житті жінки. Маля моргнуло кілька разів і примружилася від яскравого світла. Покрутившись у різні боки, дівчинка глянула на Олену і посміхнулася. Вперше у житті вона побачила свою маму. Почуття переповнювали всіх присутніх. Олена бачила у цих маленьких дитячих очах безмежну подяку. Це того варте!