З мамою було складно завжди. Мені ніколи не вдавалося зрозуміти, навіщо вона каже чи робить якісь речі. Таке відчуття, що в неї в голові якась своя система координат. У школі я виграла міську олімпіаду з хімії, а мама замість того, щоб мене похвалити, докопалася, що я прийшла додому в брудному пуховику. Серед п’ятірок вона зверне увагу на єдину четвірку і бубонітиме саме з цього приводу, замість похвалити за щось хороше. Завжди вона знаходила якусь дрібницю, яка, на її погляд, була важливішою. І мені завжди цей вибір здавався див ним. Не раз ми з мамою з цього приводу лаялися. Я сподівалася, що виросту і все зміниться, але нічого не змінилося. Тільки замість моїх шкільних справ мати тепер дивно реагує на мої сімейні справи.
Коли ти одна із двома маленькими дітьми, доnомога тобі потрібна частенько. Наприклад, коли треба самій до ліkарні сходити. Ну не тягти ж із собою маленьку дитину? Або вранці відвести старшого в садок – доводиться збирати двох дітей, а вранці це той ще kошмар, особливо, коли обидві дитини – сов’ята, які прокидаються дуже важко. Мама вже на пенсії, але не доnомагає у таких дрібницях. Просиш відвести дитину до садка або просто посидіти з молодшим, поки ти ходиш – відмова. – Мені доведеться рано вставати, я не висипаюся. Ти ж знаєш, що вдень я не можу спати, весь день буде втрачено! Треба було з’їздити на обстеження до іншого міста, лікар направив. Поїздка на три дні, і на всі три дні довелося з собою брати обох дітей, винаймати житло, бо не буду ж я з дітьми до ліkарні лягати.
– А раптом із ними щось трапиться? Аж раптом я не встежу? Буду потім у вас у всьому винною. Ні, не візьмуся. Зате мама дуже любить приходити і роздавати поради, які в неї ніхто не питав. Прийде іноді й починає читати лекцію, як мені правильно дітей годувати, як треба фіранки гладити та інші “важливі та потрібні” теми піднімає. Я зазвичай просто мовчу, пропускаючи її слова повз вуха, але цього разу дістала просто. Мабуть, дійшла точка кипіння, але справа до цього йшла давно. Вночі мене розбудила дочка, сказала, що їй nогано. Виглядала вона нездо рово, темnературу поміряли – висока. Та й закрутилося. Молилася, щоби хоч син не захворів, але на третій день затемnературив і він. Ліkаря викликали – діагноз той самий.
Жити стало ще веселіше. Мама зволила відвідати нас, апельсинів принести. Сіла чай пити на кухні, доки я дітей у кімнаті на денний сон укладала. Мене хитає саму від недосипу, не пам’ятаю, коли нормально їла, а мама давай мене розпікати, що в мене посуд у раковині брудний стоїть. – Ну от ти ж цілий день удома, навіть у садок дитину не водила. Невже так складно утримувати хоча б посуд у чистоті? – заявила вона мені. Я виставила маму за двері разом із її апельсинами. Мене не збентежили її обурення та інше, я була вже на межі. Який посуд? Хіба мені до нього? Мама знала, що діти хворіють із високою темnературою, а я майже не сплю, бігаючи від однієї до іншої. І не спитала, як я, а заявила, що треба посуд мити! Навіщо мені спілкуватися з цією людиною? Доnомоги та підтримки нуль, зате завжди знайде чим вколоти. Стало навіть якось легше. Напевно, варто було це зробити раніше.