Я працюю в кафе, розташованому неподалік центру. Ціни у нас дорогі, і не кожен може зайти до нас. Тому я здивувалася, коли побачила на порозі зали хлопчика, якому на вигляд років 14. Він сів за столик, замовив склянку води, витяг книжку і просидів так до самого вечора. Взагалі керівництво закладу не дозволяє займати стіл тим клієнтам, які нічого не замовляють, але ніхто з персоналу не наважився прогнати хлопчика. Надворі ще й дощ лив як із відра. З того часу хлопчик почав приходити до нас щодня. Ми йому повідомили, що треба щось замовляти, щоб сидіти за столиком. Він нічого не просив і не скиглив, витягував свої пом’яті гроші і замовляв щось мінімальне, хоч чай чи сік.
Мені стало цікаво, чому дитина зовсім не поспішає зі школи додому. Він же, мабуть, голодний, та й відпочити хочеться. Діма розповів мені про те, що його мати після смерті батька вийшла заміж вдруге. вітчим не подарунок. Постійно пиячить і ображає дитину. Навіть вчитися не дає. Якщо побачить, що вночі світить світло – одразу б’є малюка книжками. Вдень вчитися також неможливо, бо той змушує Дмитра виконувати за нього всю чоловічу роботу у квартирі. – А мати? – Запитала я. – Спочатку захищала, а тепер і сама не проти на мене накричати. Дуже боїться самотньою залишитися. – Ти більше не маєш інших родичів?
– Є бабуся, але вона вже старенька. Мабуть, не захоче мене бачити, – сумно відповів хлопчик. – А ти спробуй! Раптом все не так, як ти гадаєш… Після тієї розмови Діма цілий тиждень не з’являвся у нашому кафе. Я вже почала турбуватися. Після вихідних він таки прийшов знову. Я вперше за цей час бачила його таким радісним і щасливим. Нарешті, на його обличчі з’явилася усмішка. – Як справи? – Запитала я. – Це вам! На знак подяки, – со ром’язливо промимрив Дмитро, простягнувши мені пакет із пиріжками. – Звідки це у тебе? І за що вдячність? – Усміхливо запитала я. – Тепер я живу з бабусею. Це вона для Вас спекла. Втік від батьків, які ледве відпустили мене. Тепер я з бабусею. Ніколи не думав, що на світі є людина, яка так мене любитиме…