В Ігоря з Тетяною була двокімнатна квартира у центрі Львова. Проте їм завжди хотілося придбати заміський будиночок, бо, мовляв, роки минають. Про спокійну старість треба було подбати. Але все це поки що просто залишалося мріями, оскільки фі нансове становище бажало кращого. А ціни на будинки ой як кусалися, а вони й половини суми ще не зібрали. – Ти подивись! – вигукнув чоловік. Оля підійшла до чоловіка і визирнула йому через плече. – Ціна вдвічі нижча, ніж на інші варіанти. Чого б це? – Дзвони швидше, поки що актуально. Ігор зателефонував. -І що там? – Почала Тетяна з нетерпінням.
– Ціна така сама, як і написано. Завтра їдемо дивитись. Але є одна умова. Будинок продається з якимось Ваською. Йому, мовляв, нікуди переїжджати, то він з нами буде. Хоча я нічого не зрозумів. Тетяна теж не могла зрозуміти, що за Васька і чому він має жити з ними. – На місці розберемося, – вирішили вони… – Господарі. Чи є хтось вдома? – Крикнув Ігор, підійшовши до хвіртки. Замість відповіді пролунав гавкіт і назустріч вибіг чорний пес. Оля злякалася. Проте з людей ніхто їм назустріч не поспішав. Нарешті на ганок вийшла жінка похилого віку. – Що за шум? – Прошу вибачення. Ми з приводу будинку, сказав Ігор.
– Ну заходьте. – Сідайте за стіл. Добре, що ви нас удома застали. Так, Василю? З кімнати вийшов сивий чоловік. – Так. Ти, жінко, гостей пригощай, коли вже в будинок запросила. – Хотіли спитати. А чому так дешево nродаєте будинок? – Запитала Тетяна. – Треба терміново перебиратися в місто. – А щодо жителя? Це ви, пане Василю? Господарі засміялися. – Господь із вами. Не я. Собачка наша. Ви його вже бачили. Ігор із Тетяною теж розсміялися. У подружжя від душі відлягло. Ні з ким свою власність ділити не доведеться. – Беремо, звичайно ж! – радісно вигукнув Ігор. І Васька радий, що тепер у нього будуть молодші господарі.