Сніг падав із неба великими пластівцями. Незважаючи на шар чорної, як вугілля шерсті, маленьке тільце тремтіло від холоду. Два блискучі гудзики неспокійно стежили за людьми, що приходять повз нього. Люди поспішали у справах і навіть не дивилися на його бік. «Ну де ж він, га? Де ж моя людина?!» Деякі підгодовували малюка, гладили по шерсті.
Але тепло від людських рук було оманливим, надто коротким. Ніхто з тих, що пестили малюка, не був готовий взяти за нього відповідальність та ощасливити. Сидячи біля супермаркету, він згорнувся калачиком, щоби не замерзнути. Але не переставав з надією і хвилю ванням озиратися на всі боки. Але в якийсь момент заснув. Подальше здалося йому сном, хоча він і не знав, що вони існують. Спочатку дві теплі руки змахнули з нього сніг.
Він сонно підняв погляд і активно завиляв хвостиком. Блакитні очі на нього дивилися. -Змерз, малюк? Голос був м’яким, трохи хрипким від холоду. -Підеш до мене додому? Вугілля очей недовірливо дивилися на обличчя молодої дівчини, що терпляче чекала на відповідь. Вона погладила малюка, а потім стала і зробила крок убік. -Ну що? Підеш, Угольку? Малюк зробив два невпевнені кроки, а потім радісно побіr за своєю господинею в нове, щасливе життя.