Про дружбу між хлопцем та дівчиною ходить безліч легенд. Чому легенд? Тому що я не вірю у таку дружбу. Така “дружба” завжди має на увазі kохання. З тієї чи іншої сторони. Нерозділене… Я познайомилася з Русланом, коли він перейшов до нашого класу. Ми були тоді у восьмому класі. Трохи вище за мене, зеленоокий брюнет. Нічого особливого. Мені подобалися високі, русяві хлопці. Руслан був “живчиком”: товариський, завжди на позитиві, спортивний, лідер. Він став душею нашого класу. Наша з ним дружба почалася з листування у чаті.
Трохи пізніше, я помітила, що мій день не день, якщо я з ранку не отримую від нього повідомлення. Навіть короткого його запису: “Привіт!” вистачало, щоб день для мене став радісним. Потім наша дружба перейшла до офлайну. Ми разом гуляли містом, разом ходили в кіно або дивилися вдома фільми на ноутбуці, каталися і грали в сніжки взимку, влітку хлюпалися в річці. Нам було добре разом. Ми могли після уроків сидіти в парку з пляшкою лимонаду і обговорювати минулий день. Якщо хтось із нас хво рів, інший прикрашав своїм спілкуванням нудне перебування у чотирьох стінах.
Так тривало півтора роки, поки я не помітила, що млію від його погляду та голосу. Потім він зізнався, що теж небайдужий до мене. Але нам так не хотілося зіпсувати нашу дружбу. Ми все ж таки зіпсували її. Пережили її поцілунками і ближчими відносинами. Потім з’ясувалося, що він сильно переживає роз лучення з kолишньою дівчиною (може тому й знайшов втіху в моїх обіймах?), а я раптом усвідомила, що цей хлопчик зовсім не тягне на місце чоловіка, якого я хотіла б бачити як надію і опору. Що він ще не доріс. Ми роз лучилися. Дружба пішла, а кохання й не було. Ми самі зіпсували все своїми поцілунками. Я не знаю, як дивитися йому у вічі. Зате знаю, що більше ніколи в житті не дружитиму з хлопцями.