Ольга Захарівна виховувала сина одна. У двадцять два роки він одружився, попросив маму продати їхню трикімнатну і куnити їм з дружиною однокімнатну квартиру. Потім народилася внучка. Невістка не захотіла відсидіти весь термін у деkреті, їй хотілося якнайшвидше вийти на роботу. Ольга Захарівна підтримала невістку та взяла турботу про онучку на себе. Все було добре. На тому самому святі свекруха сказала невістці: – Робота роботою, а й дівчинці треба приділяти більше уваги. Бо онука зовсім не бачить тебе. Чомусь це дуже не сподобалося невістці.
– Нам час, – сказала вона і наказала чоловікові забрати дитину і йти додому. – Ольго Захарівно, ваша допомога нам більше не знадобитися, – сказала невістка на прощання свекрусі. Наступного дня Ольга Захарівна попрямувала до квартири до сина. – Я ж вам учора прямо все висловила, що незрозуміло? – сказала невістка, відчинивши двері. – Не приходьте до нас більше. Я сама доглядатиму свою дочку. І зачинила двері перед носом здивованої таким прийомом свекрухи.
З того часу вона й не бачила внучку. З сином перекидалася парою слів по телефону, якщо той хотів говорити. А міг і грубо обірвати матір та вимкнути телефон. І тільки собачка була її єдиним співрозмовником та слухачем. І ось учора і її не стало. Ольга Захарівна лежала на дивані та розмірковувала про життя. “Треба зателефонувати синові, розповісти про втра ту. Сказати, що залишилася одна. Що сумую за ним і за внучкою”. Ольга Захарівна взяла телефон, натиснула номер сина. Пішов гудок. Це було останнє, що зробила Ольга Захарівна у своєму житті…