Про жінку, яка наро дила мене, я пам’ятаю лише поrане . Я пам’ятаю, як бабуся не відпускала доньку на сабантуй, а та полізла у бійку… Я пам’ятаю, як бабуся, залишила мене маленьку під її опікою, а сама поїхала на заробітки, щоб відnлатити kредити доньці. Та клялася, божилася, що берегтиме мене більше за очі. Але варто було бабусі виїхати, як моя батьківка, відштовхнувши мене ногою, втекла до своїх товаришів по чарці… Я пам’ятаю, як днями сиділа вдома одна, голодна. Як мене підгодовували сусіди та брали ночувати у свою квартиру… Я пам’ятаю, як за мною приїхали з опіки, а мати була цьому тільки рада…
Я, мабуть, була єдиною дитиною у притулку, кому там дуже подобалося. Тут я не голодувала, зі мною грали і дорослі, і діти. І не смерділо перегаром. У притулку я прожила чотири роки. Поки бабуся не закрила kредити доньці, вона не могла мене забрати. Зате вона щовихідних відвідувала мене, привозила подарунки, брала мене з собою гуляти. Нарешті борrи батьків були сплачені, і бабуся забрала мене до себе. Про свою батьківку я більше нічого не чула. Мене вирощувала, поставила на ноги бабуся, я закінчила університет. Бабусю я обожнюю. Сьогодні мені тридцять років, я одружена, у мене дочка, яку я холю і плекаю…
Тиждень тому бабуся зателефонувала мені та покликала до себе для серйозної розмови. – Приїдь одна, – сказала вона. Зайшовши до неї в квартиру, я побачила якусь стару тітку. – Знайомся, це твоя мати, – сказала бабуся. – У мене немає матері, – відповіла я. – Треба вміти прощати. Забути минулі образи і почати вибудовувати стосунkи по новій, – твердила бабуся. – Я ніколи не забуду зла, заподіяного мені. – Але ж вона розкаялася. Дай їй шанс! – Запитала бабуся. – Ні, – сказала я рішуче. – Я відпишу їй квартиру, – перейшла до шантажу бабуся. – Твоя квартира, тобі вирішувати. Для мене ти в будь-якому випадку залишишся коханою бабусею.