Зі Світланою ми товаришували з самого дитинства. Вона була на 3 роки старша за мене, але у нас була куnа спільних інтересів і смаків. Виросли, обидві вийшли заміж, наро дили дітей. У Світлани з’явилася донька, у мене – син. Ми товаришували сім’ями, часто їздили на відпочинок разом. Несподівано для всіх, у тому числі і для Світлани, її покинув чоловік: просто пішов до іншої, познайомившись із нею на роботі. Світлана не була пристосована до самостійного життя. Вона навіть гадки не мала, як nлатити за комунальні, користуватися банківською карткою тощо. Все це робив її чоловік. Звичайно, я зрозуміла, що повин на підтримати подругу в цей важкий момент. Робила для неї все: навіть доньку до себе забирала, щоб вона могла трохи відпочити.
Якщо в її квартирі щось ламалося, я просила чоловіка – і він усе лагодив. Минулого літа ми вирішили поїхати на відпочинок. Світлану теж запросили з нами. Але перед самим від’їздом у мене стався завал на роботі, тому запропонувала решті їхати – адже не пропадати ж путівкам. Вони повернулися за 10 днів, і саме з цього моменту я почала помічати, що Андрій змінився. Вічно ходив задумливий, не розмовляв. Якось я повернулася додому і помітила на столі листок.
То був почерк Андрія, тож я сіла читати. Це був лист, адресований мені. У ньому Андрій повідомляв, що більше не може приховувати правду, і що Світлана – та сама жінка, з якою він хоче прожити решту років. Звичайно, я не могла такого передбачити, і занурилася у себе на кілька днів. Світлану я більше ніколи не бачила, а Андрій зателефонував через місяць і сказав, що документи на роз лучення вже готові. Я втра тила двох дуже близьких людей. Але які вони мені близькі, якщо могли зра дити так підло? На щастя, у мене є син, якому я й присвячую своє життя.