Коли мені повідомили про мій діагноз, я була на межі того, щоб знепритомніти. Лікар, подивившись поверх очок на результати моїх ана лізів, з жалем у голосі сказав, що не зможу мати дітей. У мене коліна підкосилися. Це стало для мене великою траrедією, адже упродовж усього життя я мріяла про дітей. Я пішла додому, не бачачи нічого перед собою через сльо зи. А вдома гірко nлакала. Чоловік був у відрядженні, в голові билися тривожні думки: “Ну як я йому все розповім, га? Як він до цього поставиться? Я сама не помітила, як мучившись у тривожних здогадах, заснула. Сон важкою ковдрою опустив повіки. Він був тривожний. Мені снилися темні палаци. Іноді уві сні я здригалася. І тут через клуби темного диму до мене потяглася маленька рука, а потім здалося і личко маленької дівчинки. -Мам, знайди мене, гаразд?
– сказала вона. Коли я прокинулася, обличчя цієї дитини не виходило з голови. Сон можна було б списати на те, що я просто перевтомилася і розпереживалася, але він був надто реальним. Пройшов місяць. За цей час я встигла змиритися зі своєю долею та розповісти чоловікові. До речі, відреагував він значно спокійніше, ніж я очікувала. Якось вийшла з під’їзду, а мене підловила сусідка з другого поверху. -Доброго дня, Наталя, я збиралася тобі подзвонити. Ти чула, що Катя з п’ятого поверху лягла? Говорять, що не стане її. А ми тут вирішили піти та відвідати. Бо не по-людськи це. Катю я бачила кілька разів, але не більше.
Взагалі пропозиція тітки Тамари була якоюсь дивною. Чи здалися людині сусіди якісь? Проте відмовляти було якось незручно. Увечері ми вирушили у гості. Двері нам відчинила маленька дівчинка, я її як побачила, завмерла. Вона була точнісінько як малеча зі сну. Дитина виглядала сумною, очі дивилися якось надто усвідомлено для восьми років. Вона пустила нас усередину. Виявилося, що мешкають вони удвох, іноді до них приїжджає стара бабуся, мати Катерини. Ми годинку посиділи біля ліжка хво рої. Та була надто слабка, щоб підтримувати активний діалог. Вона сказала тільки: -Я лише за Соню переживаю. Вона до дитячого будинkу потрапить. Мамі не дадуть опіку. Тут не знаю, що на мене найшло, але я вигукнула: -Не потрапить! Я її вдочерю. Всі здивовано подивилися на мене, а я зніяковіла. Чоловік був не nроти. Катя згасла за тиждень. Соня живе із нами. Мені здається, що вона підготовлена мені Господом. Поки що ми намагаємося звикнути один до одного.