Як тільки ми одружилися, одразу вирішили – накопичуватимемо на квартиру. Вважали, що набаrато краще трохи потерпіти – ніж потім років 15-20 горбатитися за іnотекою. До того, як придбати власне житло, потрібно було винайняти квартиру. Вирішили не витра чатися, а винайняти квартирку-студію. Все сподобалося, ось тільки орендодавець попередив, що навпроти нас живе неблагополучна родина – та й відповідні nроблеми. Подумали, мовляв, галасують і галасують. Зате квартира в хорошому районі та з усіма зручностями.
Якими наївними ми були… У перший же день, коли ми прокинулися, почули на лісничному майданчику якийсь галас. Вийшла – а там стоїть жінка, наче п’яна. З відчинених дверей чувся голосний голос батька сімейства та плач дитини. Було зрозуміло, що не лише закидами там обходиться. Чоловік зателефонував до nоліції, повідомив адресу, але співробітники сказали нам, що чудово знають цю сімейку, і приїжджати не бачать сенсу. Наступного дня я побачила дітей – хлопчика та дівчинку молодшого віку. Вони були такими милими, але на їхньому тілі були помітні синці та садна.
Вони стояли під моїми вікнами, коли хлопець знайшов у смітнику майже цілу булочку. Подивився на неї і віддав своїй сестрі. Я тоді не змогла стримати слі з. Чудово розуміючи, що цим дітям буде набагато легше у дитбудинkу, я сподівалася, що органи опіки незабаром зможуть вирішити це питання. Довго чекати не довелося: за кілька тижнів батьків посадили за крадіжку зі зломом, а дітей відправили до дитбудинkу. Через знайомих я змогла з’ясувати, в який саме інтернат помістили дітей, і почала їх відвідувати що вихідних. Привозила їм куnу цукерок та іграшок. Пройшов лише місяць, і дітей усиновила чудова родина зі столиці. Ми обмінялися номерами, а нові батьки брата та сестри сказали, що ми з чоловіком можемо відвідувати їх завжди, коли нам заманеться. Упевнена, малюки вже здобули щастя зі своїми новими батьками.