Ми з Наталкою рік зустрічалися, а потім наші шляхи розійшлися через різні уявлення про життя. Наташа хотіла сім’ю та дітей, а я у найближчі п’ять років, як мінімум, збираюся займатися лише кар’єрою. Я хочу сім’ю, але тільки тоді, коли досягну певного матеріального благополуччя. Я просто усвідомлюю, що сім’я – це дуже відповідальна справа, взагалі я хочу, щоб моя дружина і діти нічого не потребували. Ми з Натою розійшлися дуже мирно, просто зрозуміли, що нам не по дорозі. Минає місяць, вона мені дзвонить і каже, що ваrітна.
-Сергію, я розумію, що ти дітей зараз не хочеш. Я цю дитину все одно народ жу, якщо не хочеш, можеш не доnомагати. -Наташа, ти зовсім зду ріла? Це не тільки ти маєш вирішувати. Хто тобі сказав, що тільки жінка вирішує народ жувати дитину чи ні! Це буде моя дитина! -обурився я. -Що тебе не влаштовує? -Мене не влаштовує те, що через років двадцять до мене прийде син чи дочка, щоб спитати мене, чому мене не було поряд.
А я не можу зараз бути поряд, бо лише на початку свого кар’єрного шляху. -Я ж сказала, що нічого від тебе не вимагаю! – гукнула вона. -На що ти утримуватимеш цю дитину? На свою мізерну зарплатню чи пенсію батьків? -Це вже не твоя справа! – відрізала дівчина. -Ні, моя. Будь-якій дитині потрібен батько. А ти своїми нелогічним підходом прирікаєш його на безбатченка і бідність. І я в будь-якому випадку в цьому беру участь, бо це моя дитина. Довго я ще намагався їй пояснити, що вона робить помилку, але вона все одно при своїй думці залишилася. Руки опускаються.