Я ненавиджу жінку, яка мене наро дила, і не можу називати її мамою. Чому? Та тому що вона не заслуговує на те, щоб називатися цим святим для всіх словом… У нас у сім’ї основним здобувачем був тато. Він йшов о восьмій ранку, до сімнадцятої години у нього закінчувалася основна робота, і він біг на підробіток. Додому повертався лише о двадцятій годині. Ще один підробіток у нього у вихідні. І все зароблене приносить у хату. Мати так само працює.
Але робота у неї – “не бий лежачого”. Ні особливих обов’язків, ні зарплати, яка хоч чогось будет варта. До речі, працює на півставки. І незважаючи на те, що вона переважно вдома, ні мною, ні моїм братиком вона ніколи не займалася. Вдень нас доглядали або бабусі, або тітоньки. А вночі батько. Навіть після важкого робочого дня він знаходив сили і пограти з нами, і книжку на ніч почитати. Він встигав мене, за ті кілька хвилин, що ми проводили віч-на-віч, і заспокоїти, і підтримати, і дати пораду. Тому я завжди любила і зараз обожнюю свого батька.
А мати? Ні чоловік, ні діти, ні дім її не цікавили. Її інтереси – це її зовнішність, її подруги, де що придбати (зрозуміло собі kоханій), та й все в цьому дусі. Але це півбіди. Матір, до того ж, мала неприємний характер. Вона кричала на мене, обзивала по-різному, без причини. Просто так, бо має nоганий настрій. Причому не мало значення, де ми зараз знаходимося. Хоч на вулиці, хоч у школі. Це було показове “биття”. Я вже доросла людина. Вчуся в університеті. На мене її поведінка вже не діє. Тому від мене вона відстала, тепер “наїжджає” на братика. При мені не ризикує, знає, що захищу. Але я знаю, що вона зривається на малому. По його очах бачу. У мене є хлопець, кличе мене заміж, але я боюся залишати братика і тата наодинці з цим стервом.