Нелегко на святі, хто не знає звичаїв. Інший народ, інші правила. Запросили мене бути дружкою невісти на весіллі. З нареченою ми знайомі не були. Тобто, вона мене знала, а я ні. Запрошення надійшло від спільних знайомих. Одягли мене, як належить по “штату” і відвели до наречених. Дивитися на дівчину не можна, не належить. А належить мені її охороняти. Дивлюся на неї скоса, цікаво ж. Але розглянути не вдається – фата закриває обличчя. Гаразд, гадаю, подивлюся за столом. Щоб з’їсти що-небудь, облича нашій “Гюльчатай” відкрити доведеться. Або фото подарують, тоді дізнаюсь, у кого була дружкою. А доти тільки по весільній сукні і впізнаю наречену.
Тим часом весільний кортеж просувався стандартним маршрутом: РАГС, церква, Вічний Вогонь. Приїхали до ресторану, гості розсілися місцями. Команду нареченого та нареченої, мене, в тому числі, посадили на чолі Т-подібного столу. Як мені пояснили до цього, наречену намагатимуться викрасти, ну чи, на крайній виnадок, стягнути з неї черевичок. Ні того, ні іншого припускати не можна. У тому і полягає мій обов’язок. Ну сидимо, бенкетуємо, а я одним оком наречену виглянути хочу, іншим за гостями стежу. Обов’язок виконую.
Але невіста сидить, нічого не їсть. Старанно зображає скромницю. А я прикриваю її, то так, то так. Прикриваю від спроб “викрадачів”. Після кількох спроб, бачачи, що мене не оминути, “зловмисники” вирушили у похід за туфлею нареченої. Я помітила, що дехто зник із-за столу. Зазирнула під стіл – так і є, підкрадаються. Я зорієнтувалася миттєво – підхопила наречену до себе навколішки і обмотала її ноги сукнею. Невіста заверещала, вирвалася від мене, відбігла, зняла туфель, кинула під стіл, і з криком: “Все, мене викрали”, втекла до туалету. Я стою розгублена, гості впали на підлогу від сміху. Потім мені пояснили, що я перестаралася з охороною. І фотографію молодят не подарували. Так і не дізналася, хто ж була нареченою?