Я сидів на вокзалі і намагався думати. Я збирався поїхати до друга у сусіднє місто, навіть вихідний заради цього взяв, але рейс із технічних причин перенесли на завтра. Поки я думав, на що витра тити свій рідкісний вихідний день, до мене підійшов хлопчина років шести. Одягнений він був дуже бід но, а ще був болісно худим. -Дядько, дай мені грошей на хліб! -Не дам, – спокійно відповів я. – Я краще хліб тобі куnлю, бо незрозуміло на що ти гроші витра тиш. Я зводив хлопця до найближчого кіоску і куnив йому кілька булок.
Одну він жадібно запхав собі в рот, а дві інші сховав у кишеню, хоча було видно, що він ще голодний. -А чому відразу не їж? – поцікавився я. -Я це братику та сестрі віднесу. Я задумливо глянув на нього. -Їж все, якщо хочеш. Я тобі ще для брата та сестри куnлю, не хвилю йся. А де вони? -Вдома, вони ще маленькі. -А батьки твої де? -У нас тільки бабуся, але вона захво ріла і лежить лише останнім часом. Спочатку було бажання куnити йому їжі і просто піти, але щось зверху мене підштовхнуло зробити по-іншому.
-Проводиш мене додому до себе? Може я зможу чимось твоїй бабусі доnомогти. Хлопець кивнув головою. Він привів мене в одну з рідкісних аварійних будівель міста. Варто було мені переступити поріг квартири, як у ніс мені вда рив трупний запах. Мене пересмикнуло. Бабусі нічим доnомогти було не можна. Її не було в живих уже два дні. Молодшим дітям було три роки, вони були близнюками. Незрозуміло, як довго вони втрьох прожили б ще з тілом у квартирі, якби не я. Я зателефонував до відповідних органів, дітей забрали до дитячого будинkу.