Батьки з дитинства мені вселяли, що я маю стати ліkарем. Ця, в якомусь сенсі, їхня невиконана мрія, яку вони вирішили звалити на мої плечі. Мені змалку розповідали про переваги ліkарської професії. Я, зрозуміло, цим перейнявся. Але з віком зрозумів, що мене тягне до зовсім іншої області. Батькам я довго боявся розповісти, що не маю наміру виконувати їхні бажання. Відтягував я до останнього моменту, наважився розповісти лише наприкінці іспитів.
Я в школі добре навчався, до того ж неодноразово перемагав на олімпіадах, міг вступити до будь-якого вишу. Коли я зважився розповісти, що подав документи на факультет іноземних мов, батьки розлютилися; -Ти не маєш права один приймати такі рішення! Хіба ми тебе для цього виховували? Ти розчарував нас. Знай, що, якщо не схаменешся, ми припинимо з тобою всяке спілкування. Я не знав, наскільки серйозні їхні погрози, але все одно було страաно.
Адже я тільки починав доросле життя. Перспектива залишитися без батьківської підтримки зовсім не спокушала, з іншого боку, на іншій шальці терезів лежало моє майбутнє. У мене прокинулася впертість. Чому вони зовсім не цікавляться моїми бажаннями? Я зробив вибір на користь своїх інтересів. Нелегко довелося, батьки вказали мені на двері, довелося переїхати до гуртожитку та знайти роботу. Я вже на третьому курсі, не шкодую, що послухав своє серце.