Олеся прокинулась посеред ночі. -Вітя, Дружок гавкає. До сусідів хтось прийшов. Піди, подивися. І вони разом вийшли до хвіртки. У сусідній дверцят стояв чоловік у військовій формі, а поруч – дорогий позашляховик. -Ви хто? – запитав Віктор. -Добри день. Я шукаю Сергія Васильовича Яремчука. -Дядько Сергія. А ви хто йому? -Я сам поки не знаю. Олеся була в подиві, а Віктор раптом посміхнувся. -Мене звуть Андрієм. Я довго шукаю людину. Ось, об’їжджаю всі адреси. -Господиню будинку поховали кілька років тому, а дядько Сергій у ліkарні лежіт. Вчора у нього був. Погано йому, але вже встає. Олеся запросила всіх додому, виnити чашечку чаю. Віддихавшись, Андрій почав своє оповідання.
-Сталося все 17 років тому. Я у відрядженні був, коли у жінки відійшли води. Вона сама сіла за кермо, помчала, не впоралася з керуванням і впала за узбіччя. Машина загорілася, і вона не могла вибратися. Дружина моя пам’ятає, що до неї підбr якийсь чоловік витягнув їх у безпечне місце. Ліkар сказав, що ще півгодини – і не вдалося б врятувати ні дружину, ні дитини. Зараз з ними все добре. Синові вже 17 стукнуло, і я всі ці роки шукаю людину з ім’ям, який назвав чоловік моєї дружини. -Слухай, я добре знаю дядька Сергія, але він нічого такого не розповідав.
-А, ще. Ме дсестра сказала, що у чоловіка був опік на плечі, який вона довго обробляла. Точно шрам залишився. Тут Олеся і Віктор перезирнулися. І дядька Сергія точно був такий шрам. Адже влітку він завжди в саду без сорочки працює. У Андрія аж очі загорілися. – Де ета ліkарня? Я сам туди поїду. -Так вас не пустять туди. Ви краще їдьте додому, а ми вам зателефонуємо, коли його випишуть. Через два дні Віктор зателефонував Андрію. -Друже, з дядьком Сергієм все добре, але це не він. Я розповів йому все, а він сказав, що цей шрам у нього ще з ар мії… А дядько Сергій сидів у своєму саду і погладжував Дружка. -Так, Друже, спливла ця історія через стільки років. Ну, навіщо нам зайві клопоти. Було і було. Нехай живуть люди спокійно.