Ми з чоловіком виховуємо двох дітей. Діти у тому віці, коли постійно бігають, кричать і дістають дорослих. Щоб хоч іноді відпочити від дітей та присвятити час один одному, у нас із чоловіком склалася традиція: один день на тиждень ми веселимося без дітей. Можемо влаштовувати романтичну вечерю при свічках, бачитися з друзями та багато іншого. Так триває вже два місяці. У ці дні нас рятують мої батьки, і до останнього часу – мати чоловіка. Вчора я поцікавилася у чоловіка, а хто цього тижня сидітиме з онуками?
Останні три рази мої батьки взяли на себе відповідальність за дітей, ну, я й сподівалася, що цього разу з онуками посидить свекруха. Але в неї знову nроблеми із тиском! І так уже місяць. Коли треба сидіти з онуками, вона має хвору спину, ноги, тиск. Я чудово розумію, що вона просто не хоче проводити час із онуками. Свекруха сама сказала мені про це. -Слухай, не привозіть більше дітей до мене. Я вже не молода, а вони неслухняні та дуже аrресивні.
Після них у мене протягом тижня високий тиск. Я була така здивована, адже в неї вистачає здо ров’я на щоденні зустрічі з подругами, на кіно та ресторани. Нас знову врятували мої батьки. Коли ми приїхали до них, тато з порога обійняв онуків і посадив їх на шию. Я попередила, що в нього потім болітиме спина, підніметься тиск, а тато мені у відповідь. -З онуками я про всі хво роби забуваю, начебто мені не п’ятдесят, а двадцять. Ну чого, хлопці, хто хоче грати у хованки? Ну, що сказати, nроблеми зі здоров’ям – не завада, коли ти любиш своїх онуків і хочеш з ними проводити час. Коли хлопці виростуть, самі зрозуміють, хто є хто.