Коли батьків не стало, Дарині було всього 8 років. Багато людей того дня прийшло до них додому, усі були в чорному та nлакали. Дарина розуміла, що сталося, їй було страшно, вона хотіла до мами та тата. Але доля розпорядилася так, що тепер опікунами Дарини став її дядько з дружиною Лідією. Квартира батьків перейшла їй у спадок, але наразі дівчинка маленька, то ж її вирішили здавати в оренду. Дарина переїхала жити до дядька з тіткою. Вона розуміла, що її не щиро любитимуть, бо в цій сім’ї і так є 3 сини. Ніхто там про доньку не мріяв. Брати ставилися до неї нейтрально, особливо не спілкувалися.
Щоб Дарина не сильно заважала сім’ї, дядько вирішив влаштувати її до школи-інтернату. Дарина жила там, тільки-но приїжджала до дядька на канікули. Коли Лідія з дядьком відвідували Дарину, то обов’язково куnували їй куnу подарунків, щоби якось відкупитися. Всім було так зручно, за Дариною начебто й дивилися, але вона була далеко і нікому не заважала. Гроші з оренди квартири отримував дядько з Лідією, куди вони їх витрачали невідомо. Але може якусь частину на Дарину. Після закінчення школи Дарина збиралася повернутися до рідного міста.
-Що тепер плануєш робити? – спитав дядько. -Хочу вступати до інституту в нашому місті. Повернуся до своєї квартири. -Але навіщо в нашому? Може десь у сусідньому? Там тобі та місце в гуртожитку дадуть, а твою квартиру можна nродовжувати здавати в оренду. -А я так не хочу. У нашому місті більше вибору інститутів, хочу жити у себе вдома. Наступного разу дядько з Лідією приїхали до Дарини без подарунків. Вони мовчки залишили їй ключі від її помешкання і пішли. Більше Дарина їх не бачила.