Вікторія завжди відрізнялася недовірою до навколишнього світу. Ця якість яскраво виявилася і у вихованні її дітей. Вона була переконана, що традиційна освіта не зможе надати дітям те, що вона вважала за потрібне, і тому вирішила, що вони навчатимуться вдома. Її підхід до домашнього навчання був суворим та систематизованим. Вона сама розробляла навчальні плани, ґрунтуючись на своїх знаннях та дослідженнях. Її діти, Марія та Олександр, незабаром звикли до такого ритму життя.
Якось, сидячи за підручниками, Марія вирішила заговорити з матір’ю. “Мамо, чому ми не ходимо до школи, як інші діти?” – Запитала дівчинка. Вікторія подивилася на дочку, в її очах читалася серйозність. “Маріє, я хочу, щоб ви з братом здобули кращу освіту. У школі багато речей, яким я не довіряю”, – відповіла вона. Марія кивнула, але в її очах залишався подив. Олександр, молодший брат, слухав розмову з цікавістю. “Але мамо, у нас немає друзів та однокласників. Ми багато дізнаємося, але…”, – почав Олександр. Вікторія замислилась.
Вона завжди була впевнена у своєму рішенні, але слова дітей змусили її замислитись. Вона любила своїх дітей і хотіла для них лише найкращого. “Добре, я подумаю, як ми можемо змінити це. Можливо, знайдемо групи за інтересами чи клуби”, – лагідно сказала вона. З того часу Вікторія почала повільно вводити зміни у життя своїх дітей. Вона, як і раніше, контролювала їх освіту, але тепер давала їм більше свободи для соціалізації. Марія та Олександр стали відвідувати різні гуртки та заходи, де могли поспілкуватися з однолітками. Це був серйозний крок уперед для Вікторії. Вона почала розуміти, що довіра — це не лише контроль, а й здатність відпускати, дозволяючи дітям вивчати світ.