Коли я росла, моя сім’я зовні виглядала нормальною: батьки працювали, і ми ніколи не відчували нестачі в їжі чи одязі. Однак їхня участь у моєму вихованні була мінімальною: вони ставили перед собою завдання навчити мене незалежності. Такий підхід означав відсутність втіхи у важкі часи, а помилки видавалися покаранням, а не повчання. Від мене потребувалося самостійно одягатися в дитячий садок, вчити вірші напам’ять без сторонньої допомоги, а на той час, коли я пішла до школи, самостійно готувати сніданок і обід без нагляду.
У міру дорослішання на мене покладалося все більше обов’язків, включаючи самостійне прання та готування. Батьки вибирали мені одяг без урахування моїх уподобань і не надавали жодної підтримки у навчанні, наголошуючи, що за мою освіту відповідаю я сама. Вони ясно дали зрозуміти, що не оплачуватимуть мою подальшу освіту, наполягаючи на тому, що будь-які мої бажання мають бути реалізовані самостійно. Коли я почала працювати, вони зажадали від мого заробітку частку на домашні витрати.
До 18 років я переїхала, прагнучи свободи і психологічного комфорту далеко від будинку, де я почувала себе скоріше служницею. Цей переїзд привів до повного припинення спілкування з моїми батьками на 10 років, поки вони не вийшли на зв’язок, чекаючи від мене допомоги у ремонті, ніби я була зобов’язана їм за своє виховання. Я вперше зіткнулася з матір’ю щодо їхнього відстороненого стилю виховання, від якого вона відмахнулася, оголосивши, що вони лише хотіли, щоб я була незалежною. Справді, я виросла самостійною, але це залишило в мені почуття відстороненості та відсутності будь-яких зобов’язань щодо них. Я зрозуміла, що їхній мінімалістський підхід до виховання дітей був пов’язаний не з вихованням незалежності, а з небажанням спілкуватися зі своєю дитиною.