Ось уже 3 роки я живу в Італії – з італійцем на ім’я Роберто. З певних причин ми не перебуваємо в офіційному шлюбі, але живемо як звичайна сімейна пара. Роберто, вдівець уже 15 років, запросив мене жити з ним у його просторому будинку. У його дорослих доньок давно вже своє життя та свої будинки. Моє перебування в Італії почалося 15 років тому як покоївки. Однак три роки тому мені довелося шукати нову роботу, коли мій роботодавець помер. Це привело мене в невелике село недалеко від Неаполя, де я доглядала літню жінку.
Саме там, під час ранкової кави у альтанці, я познайомилася з Роберто – сусідом. Наші стосунки розпочалися із цих випадкових ранкових зустрічей. Роберто висловив готовність офіційно бути зі мною, але вагався з огляду на можливу реакцію своїх дочок. Мені ж поспішати не було куди: була робота, і я могла матеріально підтримувати свою дочку на батьківщині. Все змінилося під час нещодавньої поїздки на батьківщину разом із Роберто. Дочка та зять тепло зустріли нас, та ми відвідали багато гарних місць.
Однак поведінка Роберто під час цієї поїздки була дивною: він виявив крайню ощадливість, заплативши лише один раз у кафе. По-справжньому мене вразило те, що він дав моєму 6-річному онукові Артемці лише 100 євро. Мені стало соромно перед сім’єю за те, що я зв’язалася з таким скупердяєм. Розмірковуючи про це, я почала переглядати свої стосунки. Його скупість по відношенню до мене та моєї родини привела мене до думки, що, можливо, настав час розлучитися. Зрештою, навіщо залишатися з людиною, яка, схоже, не бажає ділитися не лише своїм серцем, а й засобами?